Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

«Се не я, се не я се не можу бути я…», — б’ється в голові шалена думка, а губи, здається, самі вимовляють ці слова — та беззвучний шепіт не лишається непоміченим.

— Убийте відьму!!! — верескливо репетує Вілмер. — Стріляйте! Стріляйте, Азатотові флейти!

Раптовий вибух розриває піхотинця. Палаючі пластини обладунків, дрібні уламки синтетичних матеріалів, обвуглене м’ясо і рудо-бура хмара випарених гуморів та м’яких тканин заповнює простір відсіку, позбавляючи можливості бодай щось розгледіти. Інфрачервоні фільтри візорів скаженіють, сенсори руху мерехтять тисячами цяток, телеметрія перетворилася на хаотичний набір мінливих символів. Кулі шматують перегрітий органічний аерозоль, на який перетворилося повітря відсіку. І з цього непроникного багряного мороку вихоплюється полум’я — пекуче і всепоглинаюче. Біль у потилиці, що наче була вгамувалася, раптом вибухає, наповнивши голову Бріджит вируючим холодним полум’ям — блакитним нейтронним вогнем. Вона викидає вперед руки, стягнуті зашморгами поліметалічних наручників. Пальці проходять крізь вогонь і стискаються на обвугленому обличчі, здираючи пелехи горілого м’яса, втискаються в очниці. Розіп’явши пащеку, чорно-червоний череп вивергає оглушливий, як скрегіт битого скла, лемент — і вибухає.

Тольґа відчував, як дрібні гарячі уламки кісток впиваються в його шкіру — на обличчі, грудях. Від жару долоні втратили чутливість і тепер були наче два оцупки, що уривалися трохи вище ліктів. Задушлива, пекуча хмара огорнула його, дихати стало неможливо. Тіло наче занурили в окріп — терпіти це було вже несила, і мисливець з криком відсахнувся. З порепаних долонь струменіла кров. Погляд затуманювала багряна поволока. Ззаду чиясь рука м’яко лягла на його попечене, скривавлене плече.

Бріджит здригнулася від несподіванки, а чужі пальці тим часом зімкнулися, смикнули на себе. Хтось сильний і наполегливий витягнув її у коридор.

Першим, кого вона побачила, коли кривава імла впала з очей, був мертвий космопіх — той, що чатував на вході. Акрил візора тріснув, відкривши обличчя: здавалося, ніби воно вибухнуло зсередини — там, де мали бути очі та ніс, чорніла огидна вирва, щелепи спеклися між собою.

— Sie sollten geflohen sein.

Озирнувшись, Брідж побачила Іву Боген. Вона була в шоломі окульт-техніка, але візор залишила прозорим. У пильному, зафіксованому погляді, у самій його глибині танцювали багряні жаринки. Такий самий шолом вона протягувала Бріджит.

— Komm mit mir. Jetzt.

— …там було четверо людей, — прошепотіла Брідж, механічно приймаючи шолом із рук жінки. — Четверо людей окрім мене. Я не розумію…

Іва мовчки взяла її за руку. І це не було насильницьким змушуванням — радше запрошенням, лагідним, але наполегливим. Долоня Іви була м’якою і прохолодною, доторк до попеченої шкіри відгукнувся приємною млістю.

І Брідж пішла за Івою Боген. У відсіку за їхніми спинами повільно осідав багряний туман.

Посеред нього сторчма закляк чорний кістяк Гутмана — наче покручена скульптура чи химерний ідол. Один із космопіхів зародком скрутився в кутку, крізь щілини обладунків здіймалися тонкі цівки диму, пластини почорніли від нагару. Від другого лишилися тільки понівечена вибухом гвинтівка та рештки броні. Але Вілмер… Вілмер був живий. Не маючи сил зіп’ятися на ноги, він навкарачки поповз до виходу, рясно поцяткований червоними і чорними плямами. Попечені губи щось невпинно бурмотіли, очі блукали, нездатні затриматися на будь-чому довше секунди.

Він став першим з лоялістів, хто бачив початок заколоту і вижив, щоб розповісти про нього. Проте сей факт уже не міг змінити загального зрушення, що розпочалося на «Сінано». Заколот переходив у активну фазу.

XI

— Пане капітане, я вимагаю зупинки сингулярного рушія. Ба більше — це має бути першим ступенем для деактивації реактора. Досі ми не маємо чіткого розуміння, що саме спричиняє аномалії в його роботі. Подальше ігнорування проблеми…

Капітан, літній чоловік, що зовні не мав навіть найменших ознак аугментації, розвернув велику, без жодної волосини голову до гросінженера. Його очі, маленькі жовто-сірі кульки, затиснуті між валиками рожевої плоті, міряли холодним поглядом пташину фігуру навпроти. Капітан Ренарт Декарт не любив гросінженера Зіверса, який був приписаний до «Сінано» лише за шість місяців до початку походу, до того ж без попереднього узгодження кандидатури із самим Декартом. Це було цілком очікуване ставлення — команди вищих корабельних офіцерів формуються роками, і більшість із них проводить на облавку все своє життя, часто утворюючи справжні династії. Особливо цей порядок був поширений саме на материнських кораблях, достатньо великих, щоб утворити власний ізольований мікрокосм. Тож поява нового офіцера викликала цілком природні недовіру та невизнання «старожилів».

— Не мені вам розповідати, пане гросінженере, що зупинка реактора може бути ініційована лише на облаштованій орбітальній платформі. Вам має бути відомо, що згасання в реакторі здатне призвести до колапсу чорної діри, себто до надпотужного вибуху у процесі перетворення на чорну діру Планка, чи, навпаки, до неконтрольованого розростання, яке відправить корабель за горизонт подій.

— Мені се відомо, пане капітане. Саме тому процедуру треба ініціювати негайно, аби утилізувати надлишки випромінювання Гокінга і розпочати процес деактивації.

У кают-компанії запала важка мовчанка.

Застосування сингулярного рушія — це завжди результат точних розрахунків, що чітко визначають час випаровування чорної діри та енергію, яку вона випромінюватиме. Існували гіпотези, що мі-го мають рушії, які створюють чорні діри, використовуючи надпотужну енергію колапсу, але людству така технологія була недоступна. Тож встановлений на «Сінано» реактор мав малу чорну діру, що теоретично могла існувати вічно, випаровуючись під час роботи, але підживлюючись та відновляючи масу під час неактивної фази. Спеціальний контур регулював темпи випаровування, підживлюючи чорну діру в завданих обсягах, спрямовуючи певну кількість частинок назад, за горизонт подій, або відводячи у навколишній простір. Зрештою, на момент закінчення сингулярного руху діра давала фінальний імпульс, що використовувався для балансування її стану і виходу корабля на новий курс. Саме тому завчасна зупинка рушія могла спричинити до надлишку випромінювання, яке спроможне було дестабілізувати курс і навіть призвести до неконтрольованих змін у самій чорній дірі.

Поза сумнівом, фон Зіверс розумів це краще за капітана. Поза сумнівом, він прорахував можливі результати та зважив усі ризики. І готовий був надати ці розрахунки капітанові та адміралу.

Але Декарт послуговувався власною аналітикою.

— Вочевидь, саме се заколотники й мають на меті: змусити нас уповільнитися, чітко визначити наше місцезнаходження — і навести на нас перехоплювачів.

— Перехоплювачів? Та звідки тут візьметься флот, достатній, щоб перехопити повну материнську групу? Чи простір між Марсом та Юпітером не цілком підконтрольний Імперії?

— Відколи ви почали знатися на сих питаннях, пане гросінженере? Звіти СФБ та СОІ свідчать про абсолютну неможливість узяти «Сінано» під контроль силами внутрішнього заколоту. Таким чином, навіть