Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Вони пішли повз невеличкий парк, у якому на лаві лежав безхатько. Він витріщався на вулицю, ніби намагаючись угледіти там щось утрачене. Безхатько накрився газетою, та його голова безупинно трусилася серед вологи. Губи в нього тремтіли.

— Жахлива весна, — сказав чолов’яга.

— А вже ж майже червень, — зауважив Браян.

— До опівночі це має скінчитися.

Рейчел стало ніяково й соромно: вона ж бо має ліжко, автівку, дах над головою.

На цю звістку чолов’яга з надією стиснув губи й заплющив очі.

У машині Рейчел увімкнула обігрів і потерла руки. Браян нахилився до відчиненого вікна для короткого поцілунку, який перейшов у довгий, а по даху її автівки барабанив дощ.

— Хочеш, я відвезу тебе додому? — запропонувала вона.

— Він за десять кварталів у інший бік. Плащ мене вбереже.

— Ти без капелюха.

— Хома ти невірний.

Він відступив від автівки й дістав із кишені плаща бейсболку «Блу-Джейс». Надягнувши її, клацнув пальцями, вигнув козирок і, криво всміхнувшись, віддав Рейчел честь.

— Їдь обережно. Як дістанешся додому, зателефонуй мені.

— Іще дещо.

Рейчел поманила його пальцем.

Браян іще раз нахилився до автівки, поцілував її, і вона відчула ледь помітний запах поту з-під його бейсболки, смак віскі в нього на язиці, а тоді смикнула за лацкани його плаща й посилила цілунок.

Браян пішов назад тією дорогою, якою вони прийшли. Рейчел увімкнула двірники й зібралася від’їхати від узбіччя, та в неї запітніли вікна. Вона ввімкнула обігрівач скла й посиділа на місці, дивлячись, як воно очищується, а тоді виїхала на вулицю. Зібравшись на найближчому розі звернути праворуч, Рейчел позирнула ліворуч і побачила Браяна. Він стояв у невеличкому парку. Зняв плаща й накрив ним безхатька.

Він вийшов із парку, піднявши комірець сорочки, щоб захиститися від дощу, й побіг вулицею додому.

Звичайно, про те, що тільки-но побачила Рейчел, у її матері був цілий розділ: «Дія, що спричиняє стрибок».

На їхньому четвертому побаченні Браян приготував вечерю у себе в квартирі. Поки він завантажував посуд у посудомийку, Рейчел зняла футболку й бюстгальтер і прийшла до нього на кухню тільки в потертих хлопчачих джинсах. Браян повернувся тієї самої миті, коли вона дійшла до нього, округлив очі й вимовив:

— Ой.

Вона відчувала цілковитий контроль над ситуацією, хоча, звісно, його не мала, і почувалася досить вільною, щоб диктувати умови першої взаємодії їхніх тіл. Тієї ночі вони почали на кухні, а закінчили в його ліжку. Друге коло почали у ванні, а закінчили на стільниці між двома раковинами. Тоді пішли на третє коло, знов у спальні, й упоралися навдивовижу добре, хоча наприкінці у Браяна вже не виходило нічого, крім дрожу.

Упродовж того літа вона напрочуд добре віддавала своє тіло. Однак віддавати все інше доводилося повільніше. Особливо як повернулися панічні атаки. Вони головно починалися тоді, коли Браяна не було в місті. На жаль, для стосунків із ним найперше треба було змиритися з його частими виїздами з міста. Здебільшого він був відсутній дві ночі та їхав до Канади, штату Вашингтон і Орегону, а двічі на рік бував у штаті Мен. Але інші мандрівки — до Росії, Німеччини, Бразилії, Нігерії та Індії — тривали набагато довше.

Часом, коли він тільки від’їздив, Рейчел бувало приємно повернутися до себе. Їй не треба було розглядати себе як половинку пари. Вона прокидалася вранці після його від’їзду й на дев’яносто відсотків почувалася Рейчел Чайлдс. Тоді визирала з вікна, жахалася світу і згадувала, що дев’яносто відсотків її — це все-таки щонайменше на сорок відсотків більше, ніж їй подобається.

На другий день по обіді думки про вихід із хати вже не обходилися без майже нестримної істерії, оповитої більш керованим повсякденним жахом.

Уявляючи собі зовнішній світ, Рейчел бачила те, що відчувала, наважуючись у нього вийти: бачила, як він насуває на неї грозовою хмарою. Оточує її. Надкушує потроху. Проникає в тіло, наче соломинка, і висмоктує всі соки. А взамін не дає нічого. Він зводить нанівець усі її намагання дати йому відсіч, дістати винагороду за намагання ввійти в нього. Світ усмоктував її у свій вихор, кружляв її, а тоді випльовував зі свого виру й переходив до наступної жертви.

Поки Браян був у Торонто, вона сиділа заклякла в «Данкін Донатс» на Бойлстон-стріт і дві години не могла відійти від маленького видовженого столика з виглядом на вулицю.

Якось уранці, коли Браян вертався з Гамбурга, Рейчел сіла в таксі на Бікон-стріт. Коли вони проїхали чотири квартали, до неї дійшло: вона ж повірила, що геть незнайома людина спокійно доправить її за гроші на той кінець міста. Рейчел змусила таксиста зупинитися, дала йому надміру щедрі чайові й вийшла з таксі. Стала на тротуарі — і все виявилося надто яскравим, надто різким. Слух у неї був надто гострий, неначе її слухові канали хтось просвердлив: вона чула, як троє людей із віддаленого боку Массачусетс-авеню розмовляють про своїх собак. Якась жінка на прирічній стежці на десять футів нижче шпетила свою дитину арабською. У Лоґані[12] сів літак. Інший літак злетів. І вона це чула. Чула, як автівки сигналять на Массачусетс-авеню, стоять з увімкненими моторами на Бікон-стріт і заводяться на Сторров-драйв.

На щастя, неподалік стояла бочка для сміття. Рейчел ступила чотири кроки й виблювала в неї.

Коли йшла назад, до квартири, у якій жила з Браяном, люди, яких минала, відверто глипали на неї з презирством, відразою і тим, що вона могла назвати лише апетитом. Вона йде повз них, а вони думають, чи не куснути її.

У наступному кварталі до Рейчел причепився саєнтолог, сунув їй у руку брошурку й запитав, чи не хоче вона пройти тест на визначення особистих якостей: їй же, судячи з вигляду, явно потрібні гарні новини, вона може дізнатися про себе таке, що…

Вона ніколи не була в цьому певна, та підозрювала, що її могло на нього знудити. Повернувшись до квартири, побачила на своєму взутті бризки блювотиння, та була певна, що, блюючи у велику бочку, нітрохи не промазала.

Рейчел зняла із себе одяг і простояла двадцять хвилин у душі. Коли Браян того вечора приїхав додому, вона ще була в халаті й майже допила пляшку піно ґриджіо. Він налив випити й собі — односолодового віскі з одним кубиком льоду, — сів до неї на підвіконня, звідки відкривався краєвид річки Чарльз, і