Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Боже милостивий.

Співпереживання.

«Оце таке воно на вигляд?» — подумала вона.

Він кінчиками пальців прибрав з її обличчя мокру чуприну й поцілував у лоба. Налив їй іще вина.

Хихотнув.

— Ти справді обблювала саєнтолога?

— Це не смішно.

— Та ні, мала, смішно. Направду смішно.

Він дзенькнув келихом об її келих і випив.

Рейчел засміялась, але тоді її сміх затих і вона згадала, якою була раніше — у соціальному житлі, у патрульних машинах під час спільних поїздок із поліціянтами, у владних коридорах, на вулицях Порт-о-Пренса й тієї нескінченної ночі у сквотерському таборі в Леоґані — і не змогла пов’язати ту Рейчел із нинішньою.

— Мені дуже соромно.

Вона поглянула на чоловіка, який був кращий за всіх, яких вона коли-небудь знала, однозначно добріший, однозначно терплячіший, і полилися сльози, які лише посилили її сором.

— За що соромно? — спитав він. — Ти не слабка. Чуєш?

— Бляха, та я ж навіть за двері вийти не можу, — прошепотіла вона. — Навіть у таксі, бляха, сісти не можу.

— Ти сходиш до когось, — запевнив він. — Розберешся із цим. Зцілишся. А куди б ти хотіла податися зараз? — Він обвів рукою квартиру. — Де краще, ніж тут? У нас є книжки, повний холодильник, Xbox.

Вона опустила голову йому на груди.

— Я тебе кохаю.

— Я теж тебе кохаю. Ми можемо навіть зіграти тут весілля.

Рейчел підвела голову і зазирнула йому в очі. Він кивнув.

Вони побралися в церкві. Та стояла за кілька кварталів звідти. Присутні були тільки їхні найближчі друзі: з її боку — Мелісса, Юджині та Денні Маротта, її оператор на Гаїті; з його боку — його діловий партнер Калеб, Калебова дружина Хая, приголомшлива іммігрантка з Японії, що досі силкувалася вивчити англійську, та Том, бармен із бару, в якому вони зустрілися. Цього разу її не провів до вівтаря Джеремі Джеймс: вона не мала від нього звісток уже два роки. Що ж до Браяна, то, коли спитала, чи хоче він побачити там своїх родичів, він заперечно хитнув головою і його плащем накрила якась похмурість.

— Я займаюся з ними справами, — сказав він. — Я їх не люблю. І не ділюся з ними прекрасним у своєму житті.

Говорячи про свою родину, Браян не опускав жодного слова. Говорив повільно й точно.

Вона сказала:

— Але ж це твоя родина.

Він хитнув головою.

— Моя родина — це ти.

Після весілля вони зібралися випити у «Брістоль-лаунжі». Згодом Рейчел і Браян пішли додому через Бостон-Коммон і Громадський сад, і вона при цьому почувалась як ніколи добре.

Однак, поки вони чекали на світлофорі, перш ніж перейти Бікон-стріт, Рейчел побачила посеред шляхопроводу, що вів до Еспланади, двох мертвих дівчат. Дівчинка в полинялій червоній футболці та джинсових шортах була Естер. Дівчинка у блідо-жовтій сукні була Відді. Дівчата піднялися на відбійник шляхопроводу. Під ними пливли автівки, що стікали зі Сторров-драйв, а дівчата зіскочили головами вниз із відбійника і зникли, перш ніж врізатись у тротуар.

Рейчел не сказала про це Браянові. Вона повернулася до квартири без жодних інших пригод, і вони випили шампанського. Покохалися, випили ще шампанського, полежали в ліжку й подивились, як над містом піднявся повний місяць — останній перед осіннім рівноденням.

Вона побачила, як двоє дівчат упали зі шляхопроводу і зникли. Перебрала в голові всіх людей, які зникли з її життя, не лише важливих, а й незначних, повсякденних, і раптом усвідомила те, чого найбільше в світі боялася: що колись із її життя зникнуть вони всі. Рейчел заверне за ріг, а широкі авеню спорожніють, автівки буде покинуто. Всі нишком утечуть через якийсь галактичний чорний хід, поки вона кліпне, і вона стане єдиною людиною серед живих.

Думка була абсурдна — такою впивалася б дитина з комплексом мученика. Та все ж це здавалося дуже важливим для розуміння суті її страхів. Вона поглянула на свого новоспеченого чоловіка. Його рухливі повіки обважніли від сексу, шампанського та серйозності дня, що минув. Тієї миті збагнула, що вийшла за нього зовсім з інших причин, ніж за Себастьяна. За Себастьяна вона вийшла, бо підсвідомо знала: якщо він коли-небудь від неї піде, їй буде майже начхати. Та за Браяна вона вийшла, бо він, хоч і кидав її у дрібницях (достатньо, щоб вона могла повірити в недосконалість цієї моделі), нізащо не кине в серйозних речах.

— Про що ти думаєш? — запитав Браян. — Ти якась сумна.

— Я не сумна, — збрехала Рейчел. — Я щаслива, — сказала вона, бо це також було правдою.

Наступного разу вона вийде з квартири вісімнадцять місяців по тому.

12

Кольє

У вихідні перед від’їздом Браяна до Лондона, стрімко наближаючись до другої річниці свого весілля, Браян і Рейчел спустилися ліфтом із п’ятнадцятого поверху і вийшли зі свого будинку. Ішов дощ — того тижня дощ ішов постійно, — але він був не сильний, а радше схожий на туман, якого Рейчел практично не помічала, доки волога не дісталася її кісток. Схожа погода була того вечора, коли вони зустрілися. Браян узяв її за руку й відвів до Массачусетс-авеню. Куди вони йдуть, не казав — казав тільки, що вона до цього готова. Вона може із цим упоратися.

Рейчел за останні шість місяців покидала житловий комплекс із десяток разів, але робила це тоді, коли довкілля було найбільш керованим: рано-вранці та ввечері в будні, часто — за найбільших холодів. Вона їздила до супермаркету, але, як і раніше, лише рано-вранці в будні, а вихідними завжди лишалася в хаті.

Та ось вона розгулює в Бек-Беї пізнього суботнього ранку. Попри погоду, на Массачусетс-авеню було велелюдно. Те саме було на вулицях, що його перетинали, зокрема на Ньюбері-стріт. Довкола було безліч неприємних місцевих фанатів «Ред сокс нейшн»: ця команда силкувалася провести бодай один домашній матч за тиждень, поки всі інші було скасовано через дощ. Тож Массачусетс-авеню кишіла червоними та блакитними футболками й бейсболками, а також людьми, що їх носили: мажористими молодими красунчиками у джинсах і сандалях, що вже ходили барами; чоловіками й жінками середнього віку, що могли позмагатись у розмірі пивних животів; дітлахами, що гасали