Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дихай, — сказав Браян. — Просто дихай.
— Вихлопними газами? — відказала Рейчел, коли вони перейшли Массачусетс-авеню.
— Звісно. Це зміцнює характер.
Лише тоді, коли вони дісталися віддаленого тротуару, до неї дійшло, що задумав Браян. Він звернув разом із нею до станції метро «Конференц-центр Гайнса».
— Йой.
Рейчел учепилася вільною рукою в його зап’ясток.
На цей порух він повернувся і зазирнув їй в обличчя. Усміхнувся.
— Ти можеш.
— Ні, не можу.
— Можеш, — тихо сказав він. — Поглянь на мене, сонечку. Поглянь на мене.
Вона зазирнула йому в очі. Браян мав певну рису, що могла як надихати, так і дратувати, — майже релігійне завзяття. Він віддавав перевагу музиці, фільмам і книжкам, які так чи інакше утверджували статус-кво чи принаймні думку про те, що хорошим людям дістається хороше. Проте наївною людиною він не був. Уміння співпереживати й мудрості в його блакитних очах стало б на людину, вдвічі старшу за нього. Браян бачив погане на світі — просто волів уважати, що може ухилитися від нього силою волі.
«Відмова програти, — казав він уже стільки разів, що вона збилася з ліку, — це запорука перемоги».
На це Рейчел не раз відповідала: «Відмова програти — це також запорука поразки».
Але зараз їй був потрібен цей його бік, ця суміш Вінса Ломбарді[14] з гуру самодопомоги, цей ненастанно оптимістичний (а часом — просто ненастанний) настрій, який її цинічне «я» визначило б як надто вже передбачувано американський, якби її чоловік не був канадцем. Рейчел було потрібно, щоб Браян зараз перебраянив себе, і він це зробив.
Він підняв руку, не випускаючи її долоні.
— Я не відпущу.
— Блін.
Вона всміхалася, знала, що зробить це, та все одно чула у своєму голосі притлумлену істерику.
— Я, — повторив він, — не відпущу.
Мить — і вона опинилася на ескалаторі. То був не сучасний широкий ескалатор. Ескалатор у центрі Гайнса був вузький, чорний і крутий. Однозначно не відповідав поточним нормам. Рейчел боялася, що, якщо вона чомусь нахилиться вперед, то полетить додолу сама й повалить Браяна та всіх, хто стоїть перед ними. Поки вони спускалися, вона задерла підборіддя і голову та тримала спину прямо. Світло тьмяніло, доки цей спуск не почав здаватися частиною якогось примітивного ритуалу — чи то родючості, чи то, може, народження. Позаду неї стояли чужі люди. Попереду стояли чужі люди. Їхні обличчя і мотиви ховались у тьмяному світлі. Їхні серця цокали, як годинниковий механізм бомби.
— Як ти? — спитав Браян.
Вона стиснула його руку.
— Тримаюся.
Із її волосся біля скроні витекла одна краплинка поту й ковзнула за лівим вухом. Дісталась її карка та сповзла по ньому під блузу, а там розчинилася, торкнувшись хребта.
Востаннє Рейчел пережила панічну атаку в тому самому ліфті, яким вони з Браяном уранці спустилися, перш ніж вийти із житлового комплексу. То було сім місяців тому. Ні, вісім, не без гордості усвідомила вона. «Вісім», — подумала Рейчел і знову стиснула чоловікову руку.
Вони дісталися платформи. Натовп, зійшовши з вузького ескалатора, став не надто щільним. Вони з Браяном пройшли чверть платформи з того боку, де мав прибути потяг, і Рейчел із подивом виявила, що в неї сухі долоні. Десь від двадцяти до тридцяти з лишком років вона багато подорожувала. Тоді спуск у темний тунель із ордами незнайомців заради поїздки в метро навіть не видавався загрозою. Те саме стосувалося походів на концерти, спортивні змагання та в кіно. Навіть у наметових містечках і таборах біженців на Гаїті вона не мала проблем із панікою. Там і відразу після повернення в неї було вдосталь інших проблем — негайно згадувались алкоголь, оксиконтин і атіван, — але паніки серед них не було.
— Агов, — озвався Браян, — ти зі мною?
Вона хихотнула.
— Здається, це я маю питати в тебе.
— О, я з тобою, — сказав він. — Я поруч.
Вони знайшли вбудовану в стіну лаву з мапою маршрутів бостонського метро; зелена, червона, блакитна лінія, помаранчева та срібна перетинались, як вени, а тоді розгалужувалися.
Тепер Рейчел тримала його за руки обома долонями, а ще вони притулились одне до одного колінами. Ті, хто глипав на них, бачили привабливу пару, явно згуртовану.
— Ти завжди поруч, — сказала вона йому. — Крім тих випадків…
— Коли я не поруч, — договорив він за неї, і вони обоє захихотіли.
— Коли ти не поруч, — погодилася вона.
— Та все одно це лише поїздка, мала. Ти можеш поїхати зі мною коли схочеш.
На це вона закотила очі.
— Я не впевнена, що можу сісти на цей потяг. У літак я точно не сяду.
— Ти сядеш на цей потяг.
— Справді? Чого це ти так певен?
— Бо тепер ти сильніша. І в безпеці.
— У безпеці, так?
Вона поглянула на платформу, а тоді знову на його руки, на його коліна.
— Так. У безпеці.
Рейчел глипнула на нього, і тут на станцію ввірвався потяг — так стрімко, що повітря ще більше скуйовдило Браянове неслухняне волосся.
— Ти готова?
— Не знаю.
Вони встали.
— Ти готова.
— Ти весь час це повторюєш.
Вони зачекали, поки інші пасажири вийдуть, а тоді підійшли до порога, де вагон торкався платформи.
— Заходимо разом, — сказав Браян.
— Блін, блін, блін.
— Хочеш зачекати на наступний?
На платформі було порожньо. Всі зайшли.
— Ми можемо зачекати, — сказав він.
Двері почали шумно зачинятись, і вона заскочила всередину, потягнувши за собою Браяна. Коли вони пройшли між
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після падіння, Денніс Ліхейн», після закриття браузера.