Читати книгу - "Смертниці"

Вони сідають в автомобіль і їдуть геть.

Ми так і сидимо. Місяць ллє на нас своє крижане сяйво. Ніч така тиха, що я чую власний пульс, цокотіння зубів. Нарешті Олена ворушиться.

— Ні, — шепочу. — Що, як вони досі там? Що, як вони стежать?

— Ми не можемо сидіти на даху цілу ніч. Замерзнемо на смерть.

— Зачекай ще трохи, Олено, прошу!

Але вона вже спускається покрівлею, повертається до вікна горища. Мені дуже страшно лишитися самій, не маю вибору, окрім як іти за нею. Коли я залізаю всередину, вона вже вилізла з люка й спускається драбиною.

Хочеться кричати: «Зачекай, благаю!». Але я надто перелякана, щоб видавати якісь звуки. Теж спускаюся вниз. Іду за Оленою в коридор.

Вона зупинилася на сходах, дивиться вниз. Тільки підійшовши до неї, я бачу, що змусило її завмерти.

На сходах лежить Катя, мертва. Її кров тече по сходинках, наче темний водоспад, а вона сама — плавчиня, яка пірнає до блискучої водойми внизу.

— До спальні не заходь, — каже Олена. — Вони всі мертві.

Голос у неї рівний. Не людський — це голос машини, холодний, буденний. Я не знаю цієї Олени, і вона мене лякає. Вона спускається сходами, обходить кров, обходить тіло. Я йду за нею, не в змозі відвести очей від Каті. Бачу, де куля вилетіла, розірвавши на спині футболку — ту ж футболку, яку вона вдягає щоночі. На ній жовті ромашки й слова BE HAPPY. Думаю: «Ох, Катю. Тепер ти ніколи не станеш щасливою». Внизу сходів, де кров зібралася калюжею, видно відбитки великих черевиків, які перетнули її на шляху до вхідних дверей.

Аж тоді я помічаю, що двері розчахнуто навстіж.

Думаю: «Тікай!» Геть із будинку, з ґанку, в ліси. Це наш вихід, наш шанс на свободу.

Однак Олена не тікає. Натомість звертає праворуч, до їдальні.

— Куди ти? — шепочу я.

Вона не відповідає, іде до кухні.

— Олено! — благаю я, плентаючись за нею. — Ходімо зараз, поки…

Я стаю в дверях і затискаю рота руками, бо здається, що зараз зблюю. На стінах, на холодильнику — плями крові. Кров Мами. Вона сидить за кухонним столом, простягнувши перед собою криваві рештки рук. Очі розплющені, і на мить мені здається, що, може, вона нас бачить. Але, звісно ж, ні.

Олена проходить повз неї, через кухню, до задньої спальні.

Я так відчайдушно хочу втекти, що думаю зробити це негайно, без Олени. Лишити її тут, заради того божевілля, яке ще тримає її в будинку. Але вона рухається так цілеспрямовано, що я йду за нею до Маминої спальні, яка завжди була на замку.

Я вперше бачу цю кімнату, витріщаюся на велике ліжко з атласним простирадлом, на комод із мереживною серветкою та ряд срібних щіток для волосся. Олена йде одразу до комода, висмикує шухляди, порпається в їхньому вмісті.

— Що шукаєш? — питаю я.

— Нам потрібні гроші. Ми не виживемо без них. Вона мусить їх десь тримати.

Олена витягає з шухляди вовняну шапку, кидає мені.

— Тримай. Теплий одяг знадобиться.

Мені огидно навіть торкатися шапки, бо вона належала Мамі — її бридке коричневе волосся досі висить на вовні.

Олена нишпорить тумбочкою, витягає шухляду, дістає мобільний і пачку готівки.

— Це не може бути все, — каже вона. — Мусить бути більше.

Мені хочеться тільки втекти, але я знаю, що вона має рацію: нам потрібні гроші. Іду до відчиненої шафи. Убивці обшукали її, на підлозі лежать кілька вішаків. Але вони полювали на наляканих дівчат, а не на гроші, тож верхню полицю не чіпали. Витягаю коробку з-під взуття, з неї висипаються старі фотографії. Я бачу знімки Москви, усміхнені обличчя, молоду жінку з бентежно знайомими очима. І думаю: «Навіть Мама колись була молода. Ось доказ».

Дістаю велику торбу. Усередині — важкий футляр для коштовностей, відеокасета й десяток паспортів. І гроші. Товстий згорток американської готівки, перев’язаний гумкою.

— Олено! Знайшла.

Вона підходить до мене, зазирає в торбу.

— Бери все, — каже. — Потім подивимося, що там.

Укидає до торби й мобільний. Тоді бере з шафи светра, жбурляє мені.

Я не хочу вдягати Мамин одяг: на ньому лишився її запах, мов кислі дріжджі. Та все одно вдягаю, тамуючи огиду. Гольф, светр, шарф поверх моєї блузки. Ми вдягаємося швидко, мовчки, в одяг жінки, яка сидить за стіною мертва.

Біля вхідних дверей вагаємося, дивлячись у ліс. Чи вони чекають на нас? Може, сидять у своєму темному авто трохи далі дорогою, знаючи, що ми рано чи пізно покажемося?

— Не сюди, — каже Олена, читаючи мої думки. — Не на дорогу.

Ми вислизаємо, обходимо будинок і занурюємось у хащі.

18

Гебріел урізався в юрбу репортерів, не зводячи очей з білявки зі складною зачіскою, яка стояла під прожекторами метрів за двадцять. Наблизившись, він побачив, що Зої Фоссі саме говорила на камеру. Помітивши його, вона завмерла, притискаючи мікрофон до мовчазних вуст.

— Вимкніть це, — сказав Гебріел.

— Тихо, — цитьнув оператор. — Ми в прямому ефірі…

— Вимкніть цей сраний мікрофон!

— Ви за кого себе маєте…

Гебріел відштовхнув камеру, смикнув за дроти, прожектори згасли.

— Заберіть цього чоловіка! — заверещала Зої.

— Ви знаєте, що накоїли? — спитав Гебріел. — Ви хоч розу­мієте?

— Я роблю свою роботу, — зухвало відповіла вона.

Він посунув на неї, і щось в його очах змусило її зіщулитися й позадкувати, аж поки вона не вперлась у фургон служби новин і далі задкувати вже не було куди.

— Ви, ймовірно, щойно стратили мою дружину.

— Я? — Зої похитала головою й сказала з викликом: — Це ж не я тримаю пістолет.

— Ви щойно сказали їм, що вона коп.

— Я просто повідомляю про факти.

— І начхати на наслідки.

— Це і є новини, чи не так?

— Знаєш, хто ти? — Він підсунувся ближче і виявив, що заледве стримує бажання придушити її. — Ти хвойда. Ні, беру свої слова назад. Ти гірша за хвойду. Не просто продаєшся, а й кого завгодно продаси.

— Бобе! — заверещала вона до оператора. — Прибери від мене цього типа!

— Назад, містере!

Важка рука оператора опустилася на плече Гебріела. Він скинув її, не зводячи очей із Зої.

— Якщо з Джейн щось станеться, присягаюся…

— Кажу, назад!

Оператор знову схопив Гебріела за плече.

Раптом усі Гебріелові страхи й відчай злились у сліпучу лють. Він розвернувся й ударив чітко в бочкоподібні груди. Почув, як повітря зі свистом вилетіло з легень чоловіка, і краєм