Читати книгу - "Смертниці"

Гебріел підвівся, важко дихаючи. Побачив Зої за кілька метрів від себе — її обличчя збуджено сяяло.

— Ти це зняв? — гукнула вона до іншого оператора. — Бляха, хоч хтось це зафільмував?

Гебріел згиджено відвернувся й пішов геть. Ішов подалі від натовпу, від пильного погляду прожекторів. За два квартали від лікарні зупинився на розі вулиць, сам. Навіть у темряві не було полегшення від літньої спеки — її досі випромінювали тротуари, що весь день пеклися. Він раптом відчув, що ноги наче приросли до бруківки, обтяжені горем і жахом.

«Я не знаю, як тебе врятувати. Моя робота — берегти людей, але я не можу захистити людину, яку люблю найдужче».

Задзвонив мобільний. Гебріел упізнав номер на дисплеї й не відповів. То були батьки Джейн. Вони вже телефонували, коли він сидів у машині, після ефіру Зої. Він тихо зніс істеричні схлипування Анджели Ріццолі й Френкові заклики до дій. А тепер подумав: «Я не можу зараз мати з ними справу. Може, за п’ять чи десять хвилин. Але не зараз».

Він стояв сам у темряві, намагаючись опанувати себе. Був не з тих, хто легко втрачає контроль над собою, але кілька хвилин тому мало не вгатив кулаком чоловікові в обличчя. Подумав: «Джейн була б шокована». А ще, певно, розвеселилася б, побачивши, що її чоловік втратив витримку. Якось у нападі роздратування вона назвала його «Містер діловий костюм», бо він був такий незворушний у порівнянні з її запальним темпераментом. «Ти пишалася б мною, Джейн, — подумав він. — Я нарешті відкрив, що теж людина».

«Але тебе тут немає, ти цього не побачиш. Ти не знаєш, що все це через тебе».

— Гебріеле?

Він випростався. Розвернувся до Мори: вона підійшла так тихо, що він навіть не помітив її.

— Мусив забратися геть із того цирку, — сказав він. — Інакше, присягаюся, просто скрутив би тій жінці шию. І без того погано, що я зірвався на її оператора.

— Я про це чула. — Вона помовчала. — Щойно приїхали батьки Джейн. Я бачила їх на стоянці.

— Вони зателефонували одразу після новин.

— Шукають вас. Краще йдіть до них.

— Я цього зараз не винесу.

— Боюся, що маєте ще одну проблему.

— Яку?

— Детектив Корсак тут. Дуже незадоволений тим, що йому нічого не сказали.

— Господи. Він останній, кого мені хочеться бачити.

— Корсак — її друг. Вони з нею знайомі стільки ж, скільки й ви. Може, ви з ним і не дуже ладнаєте, але Джейн йому дорога.

— Так, я знаю. — Гебріел зітхнув. — Знаю.

— Усі ці люди люблять її. Гебріеле, ви не сам у цій біді. Тут увесь вечір вештається Баррі Фрост. Навіть детектив Кроу заглядав. Ми всі страшенно хвилюємося й боїмося за неї. — Вона помовчала. Додала: — Знаю, що я боюся.

Гебріел озирнувся на вулицю, у бік лікарні.

— І я мушу їх втішати? Я сам заледве тримаюся купи.

— У тому й річ, ви все взяли на себе. Усе на ваших плечах. — Вона торкнулася його руки. — Ідіть до її родини, до її друзів. Ви зараз одні одним потрібні.

Він кивнув. Глибоко вдихнув і пішов назад.

Першим його побачив Вінс Корсак. Колишній детектив із Ньютона пішов йому назустріч, перехопив на тротуарі. Стоячи під ліхтарем, Корсак мав вигляд розлюченого войовничого троля з бичачою шиєю.

— Чому ти мені не зателефонував? — вимогливо запитав він.

— Не мав нагоди, Вінсе. Усе відбувалося так швидко…

— Кажуть, вона там увесь день.

— Гаразд, твоя правда. Треба було зателефонувати.

— Треба-шмеба було — однаково. Якого біса, Діне? Думаєш, я не вартий твого дзвінка? Думаєш, я не хотів би знати, що тут, у дідька, коїться?

— Вінсе, заспокойся.

Він потягнувся до Корсака, той розлючено відмахнувся від його руки.

— Вона моя подруга, чорт забирай!

— Знаю. Але ми намагалися запобігти витоку інформації. Не хотіли, щоб ЗМІ почули, що всередині є коп.

— Думаєш, це від мене витекло б? Думаєш, я спроможний на таку грану дурню?

— Ні, звісно ж ні.

— Тоді ти мав мені зателефонувати. Нехай це ти з нею одружився, Діне. Але мені вона теж дорога! — Голос Корсака зірвався. — Мені вона теж дорога, — тихо повторив він і раптом відвернувся.

«Знаю, що дорога. А ще знаю, що ти в неї закоханий, хай і ніколи цього не визнаєш. Ось чому ми ніколи не зможемо подружитися. Ми обидва хотіли її, але вийшла вона за мене».

— Що тут відбувається? — глухо спитав Корсак, досі не дивлячись на нього. — Хтось щось знає?

— Нічогісінько невідомо.

— Та сучка вибовкала таємницю в ефірі з пів години тому. Не було дзвінків від злочинців? Звуків пострілів… — Він осікся й продовжив: — Жодної реакції?

— Може, вони не дивилися телевізор. Може, не чули, що затримали копа. Я на це сподіваюся — на те, що вони не знають.

— Коли був останній контакт?

— Вони телефонували десь о п’ятій, поставили свої вимоги.

— Що за вимоги?

— Хочуть дати телеінтерв’ю наживо. В обмін на це відпустять двох заручників.

— То давайте! Навіщо тягнути?

— Поліція не хотіла відправляти туди цивільних осіб. Це значить наразити репортера й оператора на небезпеку.

— Та я сам готовий стати за камеру, якщо хтось покаже, як це робиться. А ти можеш удати репортера. Хай відправлять нас.

— Їм потрібен конкретний репортер. Чоловік на ім’я Пітер Лукас.

— Той тип, що пише для «Триб’юн»? Чому він?

— Нам усім це цікаво.

— То покінчімо з цим. Витягнімо її звідти, поки не…

Задзвонив телефон Гебріела, він скривився, думаючи, що це знову батьки Джейн намагаються з ним зв’язатися. Не можна було й далі від них ховатися. Він потягнувся по телефон і насупився, дивлячись на дисплей. Номер був незнайомий.

— Гебріел Дін, — відповів він.

— Агент Дін? З ФБР?

— Хто це?

— Це Джо. Гадаю, ви знаєте, хто я.

Гебріел завмер. Побачив, що Корсак дивиться на нього, негайно насторожившись.

— Нам є про що поговорити, агенте Дін.

— Звідки ви знаєте…

— Ваша дружина каже, що вам можна довіряти. Що ваше слово надійне. Сподіваюся, це правда.

— Дайте з нею поговорити. Почути її голос.

— За хвилину. Спочатку пообіцяйте.

— Що? Скажіть, чого ви хочете?

— Справедливості. Хочемо, щоб ви пообіцяли зробити свою роботу.

— Я не розумію.

— Нам потрібно, щоб ви стали свідком. Вислухали те, що ми хочемо сказати, бо цілком імовірно, що цю