Читати книгу - "Мандрівний замок Хаула"

— Ти поясни, — сказав він.

Обличчя Майкла, що ледь зашарівся, засяяло, як тільки він глянув на листок.

— Та це ж наше заклинання! О, а я вмію його виконувати — це заклинання збільшення, правда?

— Так я і думала, — з докором у голосі мовила міс Ангоріан. — Я хотіла би знати, що ви робите з цією річчю.

— Міс Ангоріан, — мовив Хаул, — якщо ви чули все, що про мене говорять, то маєте знати, що я захистив дисертацію про заклинання і чари. Ви так на мене дивитеся, ніби підозрюєте мене в чорній магії. Запевняю вас, за все своє життя я не виконав жодного заклинання.

Почувши таку відверту брехню, Софі не стрималася і фиркнула.

— Поклавши руку на серце, — додав Хаул, пославши Софі роздратований погляд, — запевняю вас, що це заклинання потрібне мені винятково з науковою метою. Воно дуже старовинне і рідкісне. Тому я й просив його повернути.

— Я й повернула, — жваво відреагувала міс Ангоріан. — Але перш ніж підете, чи не могли б ви віддати мені натомість той листок з домашнім завданням? Фотокопії коштують грошей.

Хаул охоче вийняв блискучий папірець, але тримав його так, щоб міс Ангоріан не могла до нього дотягтися.

— Отже, ці вірші, — сказав він. — Вони не дають мені спокою. Розумію, це смішно, але ніяк не можу згадати, що там далі. Це ж Волтер Релі, правда?

Міс Ангоріан кинула на нього нищівний погляд.

— Звичайно ні. Це Джон Донн, до того ж тут дуже відомий його вірш. У мене є збірка Донна, тож, якщо бажаєте, можете освіжити його в пам’яті.

— Якщо ваша ласка, — попросив Хаул — і з того, як він стежив очима за міс Ангоріан, коли та підійшла до стелажів із книгами, Софі зрозуміла, що в цю дивну країну, де мешкала сім’я Хаула, він вирушив саме за цими віршами.

Але Хаул не зміг подолати спокуси вбити одним пострілом двох зайців.

— Міс Ангоріан! — благально вигукнув він, окинувши поглядом контури її фігурки, коли вона потягнулася за книгою. — Чи ви б не погодилися піти повечеряти зі мною сьогодні ввечері?

Міс Ангоріан шпарко обернулася, тримаючи в руках грубу книгу. Вигляд у неї став іще суворіший.

— Не погодилася б, — відрізала вона. — Містере Дженкінс, не знаю, що вам доводилося чути про мене, але ви не могли не чути, що я усе ще вважаю себе нареченою Бена Саллівана…

— Ніколи не чув про такого, — перебив Хаул.

— Він мій наречений, — заявила міс Ангоріан. — Він зникнув кілька років тому. То що, ви хочете, щоб я прочитала вам цей вірш?

— Будьте такі люб’язні, — кивнув Хаул, нітрохи не знітившись. — У вас такий чарівний голос.

— Тоді я почну з другої строфи, — сказала міс Ангоріан, — бо перша у вас у руках.

Читала вона прекрасно — не лише мелодійно, але й так, що друга строфа збіглася за ритмом з першою, що, на думку Софі, було неможливим.

Якщо ти народився, щоб зріти дива,

Де невидимий світ — лиш для тебе ява,

Верхи мчи десять тисяч і днів, і ночей,

Поки біле волосся сягне до плечей.

І розкажеш, як вернеш з далеких доріг,

Про всі дивні дива, що спізнати устиг,

І присягнеш, що не бачив ти дива —

Жінки тієї, що чесна й правдива.

Хаул страшенно сполотнів. Софі бачила, що на його обличчі виступив піт.

— Дякую, — проговорив він. — Цього досить. Ви не мусите читати далі. В останній строфі йдеться про те, що навіть добра жінка неминуче є невірною, так? Я вже згадав. Ну й дурний же я. Авжеж, Джон Донн.

Міс Ангоріан опустила книгу і пильно подивилася на нього. Хаул змусив себе посміхнутися:

— Нам час іти. Ви точно не передумаєте щодо вечері?

— Не передумаю, — відповіла міс Ангоріан. — Ви добре себе почуваєте, містере Дженкінс?

— Краще нікуди, — відповів Хаул і потягнув Майкла і Софі за собою сходами вниз, а тоді у страхітливий безкінний екіпаж. Невидимі спостерігачі у навколишніх будинках, напевно, вирішили, що міс Ангоріан женеться за ними з оголеною шаблею, судячи зі швидкості, з якою Хаул запхав своїх супутників в екіпаж і рвонув з місця.

— Що сталося? — запитав Майкл, коли екіпаж із ревінням і скреготом помчав угору схилом, а Софі щосили вчепилася у сидіння. Хаул вдав, що не чує. Тому Майкл дочекався, коли Хаул зачинив екіпаж у сараї, і перепитав ще раз.

— А, та нічого, — легковажно відмахнувся Хаул, знову рушаючи до жовтого будинку під назвою «Рівенделл». — Мене наздогнало закляття Відьми Пустирищ, оце й усе. Рано чи пізно це мало статися.

Коли Хаул відчиняв садову хвіртку, було видно, що він подумки щось підраховує. Софі почула його бурмотіння: — Десять тисяч… Це приблизно день Середини літа…

— А що має статися у день Середини літа? — поцікавилася Софі.

— Мені стукне десять тисяч днів, — відгукнувся Хаул. — А це, місіс Нишпорка, — правив він, крокуючи до саду особняка «Рівенделл», — той день, коли мені доведеться повернутися до Відьми Пустирищ.

Софі з Майклом аж дещо відстали, дивлячись на спину Хаула, прикрашену загадковим написом «ВАЛЛІЙСЬКЕ РЕГБІ».

— Якщо я триматимуся здаля від русалок, — далі бурмотів Хаул, — і не торкатимуся кореня мандрагори…

Майкл гукнув його:

— Ми ще зайдемо в дім?

А Софі запитала:

— А що зробить Відьма Пустирищ?

— Мені страшно й подумати, — відповів Хаул. — Ні, Майкле, ми не станемо заходити.

Він відчинив двері з хвилястого скла. За ними виявилася знайома кімната в замку. Сонний вогник Кальцифера забарвлював стіни у сутінках в блідо-бірюзові тони. Хаул відкинув назад свої довгі рукави і підкинув Кальциферу поліно.

— Вона наздогнала мене, старий синелиций, — сказав він.

— Знаю, — озвався демон. — Я відчув.

Розділ дванадцятий,

у якому Софі стає старенькою матінкою Хаула

Софі не вбачала особливого сенсу в тому, щоб чорнити ім’я Хаула перед королем тепер, коли його таки наздогнала Відьма. Однак Хаул наполягав, що тепер це навіть набагато важливіше.

— Мені знадобляться всі сили, щоб утекти від Відьми, — пояснював він. — Я не хочу, щоб мені на хвіст сів ще й король.

Тож наступного дня Софі вбралася в новий одяг і задоволена, хоча й трохи напружена, чекала, коли одягнеться Майкл, а Хаул нарешті вийде з ванної. Знічев’я вона розповідала Кальциферові про дивовижну країну, де мешкає сім’я Хаула. Це допомагало їй не думати про короля.

Кальцифера дуже зацікавила розповідь.

— Ну, я знав, що він не з наших країв, — зауважив він. — Але те, про що ти розповідаєш, скидається на зовсім інший світ. Відьма мудро вчинила, підіславши прокляття просто звідти. Дуже мудро, як не крути. Просто обожнюю таке чаклунство — коли беруть щось таке, що вже давно існує, і перетворюють на прокляття. Я й сам про