Читати книгу - "Мисливці за головами"

Сопіння і легкий, ледь чутний стукіт лап за моєю спиною. І все стихло. Я одразу зметикував, що до чого, але не встиг обернутися. Пес стрибнув. Усе було тихо, тільки моє серце припинило битися. Наступної миті я впав уперед. Не знаю, чи здатен нідертер’єр стрибнути так, щоб учепитися у зашийок баскетболіста середнього зросту. Але я — про що я, здається, вже згадував, — не баскетболіст. Тож я впав додолу, перш ніж біль вибухнув у моєму мозку. Кігті шарпнули мені шкіру, і я почув, як зуби роздирають м’ясо і як хряскають кістки. Мої кістки. Я намагався схопити тварину, але руки мене не слухались, так, ніби щелепи, що зімкнулися у мене на загривку, блокували зв’язок із мозком — накази звідти просто не могли пройти. Я лежав на животі і не міг навіть виплюнути тирсу, що набилася мені до рота. Артерію було стиснуто. Мозку не вистачало кисню. Поле зору звузилось. Я ось-ось знепритомнію. Вельми прикро, чесно кажучи. До такої міри, що можна й озвіріти. Шкіру обпекло вогнем, крижана ненависть наповнила тіло, досягаючи аж кінчиків пальців. Диявольська радість і раптова вібруюча сила, що дає життя й обіцяє смерть. Я випростався на весь зріст з цим собакою, що висів на мені живим палантином. Похитуючись, спробував відбитися від нього руками, та не зміг його вхопити. Я розумів, що цей приплив енергії — остання відчайдушна спроба мого тіла врятуватися, мій останній шанс, що рахунок пішов уже на миті. Поле зору зіщулилося, як у фільмі про Джеймса Бонда, у вступній заставці, а в моєму випадку — у заключній, — і ось уже все почорніло, окрім дірочки, в яку ти бачиш чувака у смокінгу, що цілить у тебе з пістолета. І саме крізь цю дірочку я побачив синій трактор «Мессі Фергюсон». І остання думка майнула у моєму мозку — терпіти не можу собак. Хитаючись, я повернувся спиною до трактора, переніс вагу собаки з носків на п’яти і гепнувся навзнак. Нас підхопили гострі зуби тракторної косарки. І почувши, як зубці пропорюють собачу шкіру, я зрозумів, що принаймні не покину цей світ на самоті. Тут поле зору згорнулося, і світ став геть чорним.

Напевне, мене в ньому якийсь час не було.

Я лежав на спині і дивився у роззявлену собачу пащеку. Тіло собаки, здавалося, ширяло в повітрі, скорчене, як ембріон. Два сталеві штирі встромилися в спину тварини. Я звівся на ноги, все навкруги попливло, і довелося зробити кілька кроків у пошуках опори. Я помацав долонею шию — з неї струменіла кров у тих місцях, де шкіру прокусили собачі зуби. І тут я зрозумів, що божеволію: замість того, щоб іти до машини, я стояв, не в змозі відвести погляду. Я здійснив диво. Калідонського вепра пробито списом. Справді прекрасне видовище. Особливо тому, що він і мертвий роззявив рота. Напевне, несподіваний біль змусив його розчепити щелепи, а може, ця порода собак тільки так і помирає. Як би не було, я милувався розлюченим і водночас жалюгідним виразом цієї морди, наче пес не тільки встиг зрозуміти, що прожив закоротке собаче життя, але й уповні пережив останнє приниження від такої ганебної смерті. Мені хотілося плюнути на нього, але в роті пересохло.

Замість цього я намацав у кишені ключі і поплівся до «мерседеса» Уве, відчинив двері і повернув ключ запалювання. Безрезультатно. Я спробував знову, натиснувши на газ. Мертвяк. Примружившись, я подивився крізь переднє скло. Застогнав. Вийшов і підняв кришку капота. Було так темно, що я зумів розгледіти тільки обрізані дроти, що стирчали хтозна-як. Я не розумів, куди і звідки вони мають іти, але натомість розумів, що саме вони забезпечують маленьке диво — машина їде. Чорти б його забрали, цього напівнімця! Слід вважати, Клас Грааф і досі сидить у лісовому будиночку й чекає, коли я повернусь. Але напевне вже задумався про те, що сталося з його звіром. Спокійно, Брауне. Гаразд, єдине, на чому я можу звідси вибратися, — це трактор Синдре О. Не надто швидкий транспорт. Грааф швидко мене наздожене. Отже, я маю знайти машину, на якій він сам приїхав, — сріблястий «лексус» напевне стоїть на узбіччі, — і знешкодити його так само, як він це зробив з «мерседесом».

Швидким кроком я попрямував до будинку Синдре О, частково розраховуючи на те, що той вийде на ґанок. Але він цього не зробив. Я постукав і штовхнув двері. В сінях я побачив гвинтівку з оптичним прицілом і забруднені гноєм гумові чоботи.

— О?

Це прозвучало не як прізвище, а як прохання про продовження історії. Яким би воно не було.

Потім я зайшов до будинку, повторюючи це дурне звернення з одного звуку. Я наче вловив якийсь порух і обернувся. І побачив те, від чого кров застигла у жилах. Чорне звіроподібне двоноге страховисько завмерло в ту ж мить, що і я, і тепер дивилося на мене широко розплющеними білими очима, що ніби горіли на фоні чорноти. Я підняв праву руку. Воно підняло ліву. Я підняв ліву, воно — праву. Дзеркало. Я видихнув з полегшенням. Засохле лайно обліпило мене з ніг до голови: туфлі, тіло, обличчя, волосся. Я пройшов далі в дім. Штовхнув двері у вітальню.

Людина сиділа у кріслі-гойдалці і шкірилася. Товстий кіт сидів у неї на руках і дивився на мене, примруживши свої пройдисвітські мигдалеподібні очі, як у Діани. Потім потягнувся і зістрибнув на підлогу. Лапи м’яко торкнулися підлоги, і він попрямував був до мене, виляючи задом, та раптом зупинився. Насправді від мене пахло не трояндами і не лавандою. Після довгих коливань кіт усе-таки підійшов до мене з гучним і наполегливим муркотінням. Пристосуванці вони, ці кішки, і добре розуміють, коли їм знадобиться новий хазяїн, який буде їх годувати. Оскільки на попереднього вже не доводиться розраховувати.

Вищир Синдре О пояснювався тим, що з куточків його рота у різні боки йшли криваві смужки. Синювато-чорний язик стирчав з розрізаної щоки,