Читати книгу - "Буря Мечів"

Коли Санса знову розплющила очі, вона стояла навколішках. Вона геть не пам’ятала, як упала. Здалося, небо хоч і сіре, але світлішого відтінку. «Світанок,— подумала вона.— Ще один день. Ще один новий день». Але мріяла Санса тільки про дні давні. Молилася, щоб вони повернулися. Та кому молитися? Колись садок цей задумувався як богопраліс, знала Санса, от тільки земля тут занадто пісна й кам’яниста, щоб укорінилося віродерево. «Богопраліс без богів, такий самий порожній, як і я».

Вона взяла в жменю снігу та стиснула пальцями. Важкий і вологий, він добре ліпився. Санса заходилася ліпити сніжки, качаючи їх, поки не стануть круглі, білі й бездоганні. Їй пригадався літній снігопад у Вічнозимі, коли Арія з Браном одного ранку налетіли на неї з засідки, як вона виходила з фортеці. У кожного було по дюжині сніжок під руками, а в неї — жодної. Бран сидів на даху критого мосту, поза межами досяжності, то Санса погналася за Арією через стайню, тоді навколо кухні, поки обидві не захекалися. Може, Санса б і спіймала сестру, якби не послизнулася на льоду. Сестра підбігла подивитися, чи вона не забилася. Щойно Санса сказала, що ні, Арія кинула їй в обличчя ще одну сніжку, а Санса смикнула її за ногу, повалила й уже натовкла їй повні коси снігу, коли з’явився Джорі та, сміючись, розтягнув їх.

«Навіщо мені сніжки? — вона глянула на свій жалюгідний арсенал.— Нема нікого, щоб погратися». Вона випустила сніжку, яку ліпила, з руки. «Можу натомість зліпити снігового лицаря,— подумала вона.— Або навіть...»

Вона зліпила разом дві сніжки, додала третю, обкачала їх ще у снігу та зробила циліндр. Поставивши його сторчма, вона пальчиком зробила «вікна». Зубці нагорі виліпити було складніше, та коли Санса закінчила, перед нею з’явилася вежа. «Потрібні ще мури,— подумала Санса,— і фортеця». Отож вона взялася до роботи.

Падав сніг, і ріс замок. Два мури по коліно — внутрішній вищий за зовнішній. Вежі й вежки, фортеці та сходи, кругла кухня, квадратна зброярня, конюшня у дворі уздовж західного муру. Коли Санса починала, по був просто замок, але дуже скоро вона зрозуміла, що це Вічнозим. Під снігом вона пошукала прутики й опалі гілки та, обламавши кінчики, зробила дерева для богопралісу. На могильні плити на цвинтар вона взяла шматочки кори. Зовсім скоро на рукавички й на чоботи поналипало снігу, в руки зашпори заходили, ноги промокли й замерзли, але їй було байдуже. Важив тільки замок. Деякі речі важко було відновити в пам’яті, але здебільшого все пригадувалося легко, так наче Санса була там тільки вчора. Бібліотечна вежа, зовні якої в’ються круті кам’яні сходи. Прибрамна, два здоровезні вали, між ними — арочна брама, по всій верхівці — зубці...

А сніг падав і падав, намітаючи кучугури довкола її будівель, не встигала вона їх звести. Санса саме ліпила похилий дах великої зали, коли почувся голос; підвівши голову, вона побачила покоївку, яка гукала з вікна. З леді все гаразд? Вона не хоче поснідати? Санса похитала головою і заходилася ліпити сніг далі, додаючи в одному кінці великої зали димар, адже всередині там стояв коминок.

Світанок прокрався в її садок, як злодій. Сіре небо ще посвітлішало, і дерева й кущі раптом під своїми сніговими запиналами стали темно-зелені. Надвір вийшло кілька слуг і деякий час спостерігали за Сансою, але вона не звертала на них уваги, тож скоро вони повернулися в замок, де було тепліше. Санса бачила, що леді Лайса стежить за нею з балкона, горнучись у синій оксамитовий халат, та коли Санса вдруге підвела голову, тітка вже зникла. З гайворонника визирнув мейстер Колмон, деякий час дивився вниз — худий, тремтячий, але цікавий.

Мости раз у раз падали. Зброярню і головну фортецю мав з’єднувати критий міст, і ще один мав вести з четвертого поверху дзвіниці в гайворонник, але вони не хотіли триматися. Коли один з них упав утретє, Санса вголос вилаялася й безпомічно сіла.

— Просто наліпи сніг на патичок, Сансо.

Вона гадки не мала, скільки він спостерігає за нею чи коли повернувся з Видолу.

— На патичок? — перепитала Санса.

— Цього має вистачити, щоб він не обвалювався, я гадаю,— сказав Пітир.— Можна мені прийти до вас у замок, міледі?

Санса стурбувалася.

— Тільки не поламайте. Будьте...

— ...обережні? — посміхнувся він.— Вічнозим витримав гірших ворогів за мене. Бо це ж Вічнозим, хіба ні?

— Так,— визнала Санса.

Він пройшовся уздовж муру.

— Колись він мені снився — в ті роки, коли Кет поїхала на північ з Едардом Старком. Уві сні це було темне місце й холодне.

— Ні. Там завжди було тепло, навіть коли сніг. Вода з гарячих джерел біжить по трубах у стінах, нагріваючи їх, а у скляному саду завжди наче спекотна літня днина,— Санса підвелася, вивищуючись над своїм великим білим замком.— Але я не можу придумати, як над садом зробити скляний дах.

Мізинчик погладив підборіддя, де колись була борідка — до того як Лайса попросила його її зголити.

— Скло було в рамах, ні? Твоя відповідь — гілки. Обчухрай їх, схрести, потім, застромивши в кору, скріпиш у рами. Я тобі покажу,— він рушив через сад, збираючи патички і гілочки й обтрушуючи їх від снігу. Набравши досить, він одним великим кроком переступив обидва її мури та присів навкарачки посередині двору. Санса підійшла ближче, спостерігаючи, що він робить. Руки в нього були спритні й упевнені. І зовсім скоро він уже схрещував ґратки з паличок, які дуже нагадували скляний дах у саду Вічнозиму.— Скло доведеться уявити, звісна річ,— сказав він, віддаючи рами Сансі.

— Те що треба,— мовила вона.

— І це теж,— він торкнувся її обличчя.

— Що саме? — не зрозуміла вона.

— Ваша усмішка, міледі. Зробити вам ще одну раму?

— Якщо ви не...

— Не уявляю більшого задоволення.

Санса ліпила стіни своїх скляних садів, а Мізинчик накривав їх дахом, коли ж вони закінчили це, він допоміг їй наростити мури й виліпити вартівню. Санса зробила мости, наліпивши снігу на патички, і вони не обвалювалися,