Читати книгу - "Борва мечів"

— Радо і охоче!

Перевертень був на голову нижчий за Джона, зігнутий та миршавий. Але його сутінькіт міг випатрати людину однією лапою.

— Вони йдуть і з півночі теж, — мовив Варамир до Манса. — Краще рушай.

Манс одяг шолома з круковими крилами. Його люди вже сиділи верхи.

— Шикуймося клином! — скричав Манс. — Усі до мене, ставаймо у клин!

Та щойно він ударив кобилу п’ятами і полетів через поле на розвідників, як його дичаки, що намагалися не відстати, миттю втратили усяку подобу бойового ладу.

Джон зробив крок до шатра, думаючи про Ріг Зими, але сутінькіт перегородив йому дорогу, вимахуючи хвостом. Ніздрі звіра роздувалися, з кривих іклів стікала слина. «Він чує мій страх.» Ніколи він ще так не шкодував, що поруч нема Привида. Вовки стали позаду і загарчали.

— Прапори, — почулося позаду бурмотіння Варамира, — бачу золоті прапори, ой…

Мимо важким чвалом з ревінням пробіг мамут; на його спині у дерев’яній вежі сиділо з півдесятка лучників.

— Король… ні…

Раптом перевертень закинув голову назад і щосили заверещав.

Вереск його був страшний, моторошний, нестерпний для вух, повний смертної муки. Варамир упав додолу, зсудомився, його кіт теж заверещав… а високо, ген у східному небі, проти хмарної стіни Джон побачив палаючого орла. Якусь мить він горів яскравіше за зірку, охоплений червоним, золотим і жовтогарячим сяйвом, а крила скажено били повітря, ніби намагалися віднести птаха геть від пекучого болю. Щомиті орел злітав вище й вище у небеса.

На Варамирів вереск з намету вигулькнула зблідла з лиця Вала.

— Що то було? Що сталося?

Варамирові вовки гризлися один з одним, сутінькіт утік під дерева, та чоловік ще й досі судомився на землі.

— Що з ним таке?! — спитала нажахана Вала. — Де Манс?

— Онде, — вказав Джон. — Поїхав у битву.

Виблискуючи мечем, король вів безладну купу вершників на міцно збитий кулак розвідників.

— Поїхав?! Куди це він зараз? Ні, не можна! Починається!

— Битва?

Джон побачив, як розвідники розсипаються перед скривавленою собачою головою — Харминим значком. Наскочники верещали, рубали, заганяли братчиків у чорному під дерева. Але з лісу виїжджали ще люди на конях — ціла батова вершників. «Лицарі на важких огирях» — зрозумів Джон. Харма мусила відступити і розвернутися, аби зустріти їх, але половину її людей занесло надто далеко уперед.

— Пологи! — закричала на нього Вала.

Сурми вже лунали звідусіль — гучні, мідні, оглушливі. «Але ж дичаки не мають сурм — лише бойові роги.» І дичаки знали це незгірше від нього, а тому, зачувши сурми, безладно бігли у замішанні — одні щодуху в битву, інші щодуху від неї. Поки якісь троє чоловіків намагалися відігнати отару овець на захід, на неї налетів мамут і витоптав собі серед кошлатого юрмища криваву стежку. Стукотіли котли; дичаки похапцем ставали лавами і таборами, але запізно, надто повільно і надто безладно. Ворог наступав з лісу — з півночі, зі сходу, з північного сходу — трьома великими батовами важкої кінноти, з темним блиском криці та яскравими малюнками на вовняних вапенроках. То вже були не братчики Східної Варти — з тих складалася хіба що вервечка розвідників. То було військо. «Короля? Якого короля?» Джон дивувався не менше за наскочників. Невже Робб повернувся? Невже хлопчак на Залізному Престолі нарешті спромігся зрушити дупу з місця?

— Ходіть краще до намету, — мовив він до Вали.

На тому кінці поля одна батова затопила загін Харми Песиголовки, а інша вдарила у бік Тормундовим списникам, яких він та його сини відчайдушно намагалися розвернути. Велетні, щоправда, встигли повидиратися на мамутів, і лицарям на конях у ладрах те зовсім не подобалося — румаки та важкі бойові огирі гучно іржали, ставали дибки і тікали галасвіта, забачивши гороподібних волохатих чудовиськ. Але і з дичацького боку панував страх: жінки та діти тікали від битви сотнями, деякі втрапляли просто під копита. Він побачив, як собача запряжка однієї старої кинулася поперек шляху трьом колісницям і змусила їх розтрощитися одна об одну.

— Божечки, — прошепотіла Вала, — що ж це коїться? Чому? Навіщо?

— Ходіть до намету і сидіть там при Даллі. Тут надто небезпечно.

Намет навряд чи сховав би її від справжньої небезпеки, але про те Джон промовчав.

— Піду пошукаю сповитуху! — мовила Вала.

— За сповитуху доведеться бути вам. Я побуду тут, доки не повернеться Манс.

Спершу він втратив Манса з очей, та зараз віднайшов: той саме прорубався крізь щільний загін кінноти. Батову посередині мамути розігнали навсібіч, зате інші дві стискалися кліщами з двох боків. На східному краї табору лучники пускали по наметах вогняні стріли. Джон побачив, як мамут одним порухом хобота висмикує лицаря з сідла і відкидає геть за п’ять чи шість сажнів. Повз нього текли дичаки — то жінки та діти тікали від битви, деякі разом з чоловіками. Кількоро кинули на Джона похмурі погляди, але він тримав у руці Пазура, і ніхто не насмілився його зачепити. Утік навіть Варамир — поповз геть на чотирьох, наче тварина.

З-за дерев з’являлося дедалі більше людей — вже не лише лицарів, а й легких кінних охотників, стрільців, щитників у шкіряних кубраках та мисюрках. Спершу їх були десятки, тоді стали сотні. Над головами в них майоріли прапори; Джон не бачив усіх знаків, бо вітер тріпав їх надто люто, але помітив морського коника, поле у пташках, кільце квітів. І жовте, дуже багато жовтого — жовті прапори з якимось червоним малюнком. Чий то герб, якого князя чи володаря?

На сході, на півночі, на північному сході — усюди Джон бачив, як загони наскочників намагаються стати до бою, але нападники розганяють і розтоптують найменший опір. Вільний нарід і досі переважав їх числом, але прибульці мали сталеві обладунки та важких коней. У найглибшій гущавині бою Джон побачив Манса, що стояв у стременах — чорно-червоний кобеняк і шолом з круковими крилами не дозволяли сплутати його ні з ким. Здійнявши меча, він закликав до себе людей, і тут у його загін врізався клин лицарів зі списами, мечами та сокирами. Мансова кобила стала дибки, хвицяючи копитами, у груди її поцілив спис, і сталева хвиля потопила Манса з головою.

«Все скінчено» — подумав Джон, — «вони зламалися». Дичаки бігли навтіч, кидаючи зброю; рогоноги і печерники, тенни у спижевій лусці… усі тікали, рятуючи життя. Манса вже