Читати книгу - "Українське письменство"

Все це річ звичайна, звичайний уділ рядових літературних робітників, постачальників щоденної, щотижневої, щомісячної лектури, а інколи навіть і доля популярних «володарів дум», королів моменту. Тільки одиниці, тільки найобдарованіші з гурту простягають за собою довгий слід посмертної слави. Це ті щасливці, що їх твори, насичені психічною енергією свого часу, мають особливу силу противитися рокам і десятиліттям, збагачуючи досвід нових поколінь, пробуджуючи в них широкий відгомін. Але навіть цих «найздібніших», цей «вицвіт роду людського найкращий» слава пестить не завжди, навпаки, часто «дурить», «мучить» і «зраджує»: їм так само доводиться з найбільшим напруженням боротися за своє місце в житті, помалу, ліниво росте їх круг читачів, поволі приходить до них загальне признання.

В українській літературі мало хто довідався про все це з власного гіркого досвіду — так, як Леся Українка.

На початку 900-х рр. була вона авторкою двох ориґінальних книжок поезії і одної перекладної; ім’я її зустрічалося в поточній пресі; серед ориґінальних її поезій були уже видрукувані її шедеври: «Так, ми раби», «Забута тінь», «І все-таки до тебе думка лине», — і от виходить популярна хрестоматія «Вік» — перше видання, друге, — і Леся займає в ньому стільки ж місця, як і призабутий тепер Грабовський, і лише трохи більше, як зовсім забуті Андрій Бобенко та Мусій Кононенко. Минає ще десять літ — з’являється на книжковому торзі популярна «Історія українського письменства» С. Єфремова, книжка, що надовго встановила канонічний спис українських авторів — і так чудно тепер зустрівати в ній Лесю Українку в ряді «вісімдесятників», поруч Дм. Марковича і Самійленка, Грінченка і Зіньківського, майже не виділену з тої низки імен. Що тепер для нас ті імена? Одні загубилися і фігурують тільки в спеціальних роботах, як характерні виразники доби, другі — стали лектурою для юнацтва і вже не хвилюють нікого, хто переріс шістнадцяту весну, — тоді як Леся Українка живе, викликає гарячі суперечки, і критик-публіцист за кордоном намагається зробити її своєю спільницею, проповідницею la bella vendetta і багатьох речей, яких би поетка щиросердо жахнулась.

Довелося Лесі зазнати і багато неприємностей від консервативного, лінивого, злісно упередженого читача. Проф. Василь Сімович, відомий лінґвіст, розказав, як четверть віку тому побувала Леся Українка в колі українського буковинського студентства в Чернівцях і як студентське видавництво «Молода Україна» заходилося коло видання третьої і, може, найкращої її книги ліричних поезій — «Відгуки». Але мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського «Діла». Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здається, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. «Відгуки» показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: «Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так зв. настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі». Творчість Лесі Українки рецензент уважає за «гіпермодерністичну». Він виписує з «Епілогу» і «Трагедії» («Чує лицар серед бою») поодинокі вирази, незвичні слова, не зустрівані досі метафори — «раптовий нестям», «лагідні запросини», «ніжна дама», «гойний бальзам», бунтує кров», «холодні зорі, тверді, немов з кришталю», «з марних крапель», «сплетений вінець» — і дивом дивується, як то можна казати «гойний» зам. «гоючий», а слово «лагідний» застосувати не до людини, а до «запросин»; він ладен лютувати з приводу помірковано-імпресіоністичних «холодних зір». «Добре поетам, — кінчає він, — «от нечего делать» писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ніякого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, щó, властиво, хоче поет сказати, коли даремними вказуються всі заходи пов’язати якось зворотку (строфу) одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…»

Рецензія Гамчикевича з’явилася в «Ділі» наприкінці липня (1902 р., ч. 166). Були канікули, «ферії»; в редакції літературних людей, видимо, не було, а політикові до поезії байдуже: не його фах. Але з початком сезону вернулися літерати, з’ясувалася вся прикра некрасивість фейлетону, і Михайло Лозинський виступив з новою рецензією «Відгуків», де, посилаючись на поляків, на буйний розцвіт у них модерної поезії, підкреслюючи певну поміркованість модернізму у Лесі, характеризує статтю Гамчикевича як «злобний, безсовісний памфлет», а її автора як літературного скандаліста, що тільки «удає з себе дурника…» На тім справа, здається, і скінчилася: «модерна» поетка була реабілітована.

Доводилося Лесі Українці діставати удари і від читачів, що не хтіли ставати під прапор літературного консерватизму, навпаки, претендували на останнє слово артистичного смаку…

Але спочатку — кілька слів пояснення. Як зложилося особисте життя Лесі, нема чого говорити докладно. Роботи А. В. Музички, М. О. Драй-Хмари зібрали досить матеріалу і запровадили його до загального відома. Тяжка хвороба з 12—13-літнього віку, операції й курорти, береги теплих морів, Крим і Рів’єра, життя далеко від краю і його інтересів, невеселе життя одірваної від ґрунту «оранжерейної рослини». Письменниця хтіла і не завжди могла взяти участь в живім житті, хтіла відгукнутись живим словом на якусь актуальну («насущну») справу і була занадто далеко від місця дій. В одному із листів до Надії Кибальчич-Козловської, що запрошувала її взяти участь в літературних битвах «хатян» і «радян», в «ім’я оздоровлення української літератури», — поетка зазначає, що на таких віддаленнях, як Телав — Каїр — Київ, нема змоги ні своєчасно подати репліку, ні встежити за всіма перипетіями боротьби, — не говорячи уже про відсутність у неї полемічного дару та слабе раз у раз здоров’я. В таких умовах вимушеної бездіяльності, часто неминучої (в інтересах лікування!) — творчість поетки протікала руслом тонких розумових процесів. Конкретні обставини, завдання дня, колізії поточного життя, одірвані від ґрунту, з’являлися на екрані її уяви «в загальному вигляді» в літературних постатях Дон Жуана та Юди Іскаріота, іудейських пророків та