Читати книгу - "Воно"

Білл обвів поглядом Річі, Стена та Майка.

— Н-н-нам т-треба в-відсунути к-к-кришку, — сказав він. — Д-д-допоможіть.

У залізі були хапальні отвори для рук, та від дощу вони зробилися слизькими, а сама кришка була надзвичайно важкою. Бен став поряд із Біллом, і той посунувся, аби дати йому трохи місця. Бен чув, як усередині скрапувала вода, — лункий, моторошний звук, подібний до того, як вода падає в колодязь.

— Р-Р-РУШ! — крикнув Білл, і всі п’ятеро крекнули в унісон.

Кришка посунулася з жахливим скреготом.

Беверлі схопилася за руків’я поряд із Річі, Едді також штовхав здорового рукою.

— Раз, два, три, руш! — заскандував Річі.

Кришка циліндра з’їхала трохи далі. Показався півмісяць темряви.

— Раз, два, три, руш!

Півмісяць потовщав.

— Раз, два, три, руш!

Бен штовхав так, що перед очима в нього забігали червоні плями.

— Відійдіть! — скрикнув Майк. — Рушила, рушила!

Вони повідскакували — велика кругла ляда перехилилася й упала. Вона проорала колію в мокрій землі та перекинулася, наче велетенська шашка. З неї в притоптану траву розбіглася комашня.

— Фе, — скривився Едді.

Білл зазирнув досередини. Залізні прути сходинок спускалися до води — у чорне коло, поверхню якого цяткували краплі дощу. Посередині, напівзанурений у басейн, стояв насос, зловісний і мовчазний. Він бачив, як із горловини впускної труби в насосну станцію лилася вода, і його нутрощі перехопило від поганого передчуття. «Ось, куди нам треба. Туди».

— Е-е-едді, х-хапайся за м-мене.

Едді просто дивився на нього. Він не міг збагнути, чого від нього хочуть.

— Вилазь н-на п-п-плечі. Ха-хапайся з-з-здоровою р-рукою, — і Білл показав йому як.

Едді зрозумів, та вагався.

— Хутко! — гаркнув Білл. — В-в-вони в-в-вже д-десь тут!

Едді обхопив Білла за шию, а Стен із Майком підсадили його, щоб він зміг схрестити ноги в Білла на животі. Коли Білл незграбно переліз через край циліндра, Бен помітив, що очі в Едді міцно заплющені.

За шумом дощу він чув ще дещо: свист та хрускіт гілля, голоси. Генрі, Віктор та Ригайло. Найбридкіша у світі кавалерія йде в наступ.

Білл ухопився за грубий обід бетонного циліндра, намацав ногою першу сходинку та почав обережно спускатися. Залізне пруття було слизьким. Едді вчепився в нього так, наче тонув, і Білл подумав, що йому досить непогано продемонстрували, що значить хворіти на астму.

— Білле, мені лячно, — прошепотів Едді.

— І м-м-мені.

Білл відпустив бетонний обід та схопився за верхній прут. Хоча Едді душив його і вже, здавалося, набрав сорок фунтів, Білл зупинився на хвильку й окинув поглядом Пустовище, Кендаскіґ, швидкі хмари. Голос у його нутрі — не нажаханий, а впевнений голос — порадив йому гарно роззирнутися на той випадок, якщо він більше ніколи не побачить горішній світ.

Тож він роззирнувся і почав спускатися.

— Я довго не протримаюся, — видихнув Едді.

— А й н-не треба, — відказав Білл. — М-ми вже майже т-там.

Одна нога опустилася в прохолодну воду. Він пошукав нею наступний прут, знайшов його. Під ним була ще одна сходинка, а потім драбина скінчилася. Білл стояв по коліно у воді поряд із насосом.

Він присів, здригнувшись від мокрого холоду, і дав Едді злізти. Він набрав повні груди повітря, видихнув. Пахло там не надто хороше, та все ж було чудово позбутися захвату Едді.

Білл поглянув угору. Горловина циліндра знаходилася приблизно за десять футів над його головою. Його друзі скупчилися біля обода й дивилися вниз.

— Д-да-давайте! — гукнув він до них. — Од-дин з-за од-дним! Хутч-чіш!

Легко перемахнувши через край і схопившись за прути, першою почала спускатися Беверлі, за нею — Стен. Решта полізла слідом. Останнім був Річі: він затримався, дослухаючись до руху в підліску. Йому гадалося, що Генрі з його друзяками вигулькне лівіше від насосної, та точно не надто далеко, аби це мало якесь значення.

Наступної миті Віктор заволав:

— Генрі! Оно! Тозіер!

Річі озирнувся і побачив, як вони мчать до нього. Віктор біг попереду… та потім Генрі відштовхнув його, та так грубо, що Віктор гепнув на коліна. У Генрі в руках був ніж, схожий на свинокол. З леза текла вода.

Річі зазирнув до циліндра, побачив, як Бен зі Стеном допомагають спуститися Майкові, та сам переліз через край. Генрі зрозумів, що відбувається, і загорлав до нього. Навіжено регочучи, Річі вдарив лівицею в ліктьовий згин правої руки, і вистрелив передпліччям у повітря, склавши кулак у жесті, який цілком міг виявитися найстаршим в історії людства. Аби впевнитися, що Генрі все правильно второпав, він вистромив середній палець.

— Ти там згниєш! — заверещав Генрі.

— Спробуй доведи! — крикнув у відповідь Річі, сміючись.

Йому було лячно лізти до тої бетонної горлянки, та все одно він реготав без упину.

— Бойг свійдок, удайча в ойрланців нойколи не зойкінчуєцця, мой слауний пойрубче! — прогудів він Голосом Ірландського Копа.

Генрі послизнувся на мокрій траві та проїхався на дулі менш ніж за двадцять футів від Річі — той стояв на верхньому пруті залізної драбини, вмонтованої у внутрішній вигин насосної, і назовні стирчали лиш його груди та голова.

— Агов, бананоногий! — гукнув Річі, сп’янілий од тріумфу, а потім хутенько запрацював кінцівками, спускаючись.

Прути були слизькими — він мало не зірвався. А тоді його вхопили Білл із Майком, і ось він уже стоїть разом із рештою Невдах, що оточили насос широким півколом. Він тремтів із ніг до голови, відчував, як холод змагається з жаром по всій його спині, та все одно не міг нареготатися.

— Тобі требі було це бачити, Великий Білле, незграба незграбою, нічого не вчиться, дурбецало…

Голова Генрі з’явилася вгорі в круглому отворі. Його щоки посмугували подряпини від гілляччя, рот кривився, очі палали.

— Окей, — крикнув він до них. Слова в бетонному циліндрі гуркотіли пласким резонансом, не маючи змоги перетворитися на луну. — Я вже йду. Попалися нарешті.

Він перекинув ногу через край, знайшов ступнею верхній прут, поставив на нього іншу ногу.

— К-коли в-в-він сп-пуст-титься н-нижче, ха-хапаймо й-його, — голосно сказав Білл. — С-стягнемо в-в-вниз. І у в-в-оду й-його. З-з-зрозуміли?

— Слухаюсь, губернаторе! — гукнув Річі й відсалютував тремтячою рукою.

— Ясно, — кивнув Бен.

Стен підморгнув Едді, який не розумів, що відбувається, та йому здавалося, що Річі геть здурів: той реготав, як навіжений, а Генрі Баверз — той самий Генрі Баверз, гроза всіх дітей, — спускався вниз, щоб повбивати їх, як щурів у дощовій бочці.

— Так, ми готові влаштувати йому теплий прийом! — озвався Стен.

Спустившись на три сходинки, Генрі завмер. Він поглянув через плече на Невдах. Уперше на його обличчі читалася невпевненість.

І тоді до Едді дійшло. Якщо вони всі