Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Навані похолола. Застигла, заціпеніла. Як таке могло статися? Після того, як вона нарешті — кінець кінцем — спонукала того твердолобого чоловіка сприймати її як жінку, а не як сестру. А тепер…
А тепер…
Красуня зціпила зуби, щоб не розплакатися.
— Я вам не вірю.
— Я розумію, що такі новини нелегко сприймати, — Садеас махнув ад’ютантові, щоби той приніс їй стільця. — Мені й самому дуже не хотілося бути змушеним повідомляти їх вам. Ми з Далінаром… що ж, наше знайомство тривало багато років, і хоча ми не завжди дивилися на речі однаково, та я вважав його своїм союзником. І другом, — він півголосом вилаявся, глянувши на схід. — Вони заплатять за це. Я особисто поквитаюся з ними.
Тон Садеаса звучав так щиро, що Навані мимоволі засумнівалася. Бідолашний Ренарін — зблідлий обличчям, з виряченими очима — від ошелешення, здавалося, втратив мову. І коли принесли стілець, а жінка відмовилася від нього, той опустився на сидіння замість неї, заробивши осудливий погляд з боку вельможі. Наймолодший Холін обхопив голову руками й уп’яв очі в землю. Його трясло.
«Тепер він — великий князь», — збагнула тітка.
«Ні. Ні». Юнак ставав ним тільки тоді, якщо жінка згоджувалася визнати Далінара загиблим. А він не загинув. Не міг.
«Усі мости залишалися в Садеаса», — подумала вона, дивлячись у бік складського двору.
Навані вийшла під передвечірнє сонячне світло, і відчула в себе на шкірі його тепло. Вона підійшла до своїх супровідниць.
— Дай мені пензля, — звернулась бідолашна до Макал, котра несла портфель з її речами. — Найцупкішого. І займисте чорнило.
Невисока повненька жіночка відкрила ранець і дістала звідти довгий пензель для письма зі жмутком вепрячої щетини, завширшки з великий палець, на кінці. Потім надійшла черга чорнила.
Вартові, котрі стояли довкола, повитріщалися на королеву-матір, яка взяла пензля, вмочила його в чорнило кольору крові, а тоді, опустившись навколішки, почала малювати на кам’янистій землі.
Мистецтво — це завжди творчість. У ньому її душа, її сутність. Творчість і впорядкованість. Ти береш дещо неоформлене — мазок чорнила, чистий аркуш, — і з цього щось постає. Щось із нічого. Душа творчості.
Малюючи, вона відчула на щоках сльози. Далінар не мав дружини чи доньок — за нього нíкому було молитися. Тож Навані виводила молитву просто на камені, пославши своїх помічниць принести ще чорнила. Вона відмірювала кроками розміри, окреслюючи контури ґліфа — роблячи його величезним і розмазуючи барвник по жовтувато-коричневому камінні.
Довкола зібралися солдати, а Садеас вийшов з-під навісу й дивився, як та малює — повернувшись спиною до сонця, повзає по землі, несамовито вмочуючи пензель у слоїчки з чорнилом. Чим була молитва як не актом творчості? Породженням чогось там, де не існувало нічого, — прохання з відчаю, благання з муки. Схилянням перед Всемогутнім, перетворенням нікчемної гордині людського життя в смирення.
Її сльози змішувалися з чорнилом. Вона спорожнила чотири слоїчки. Повзала, спираючись захищеною рукою на землю, і водила пензлем по камінні, розмазуючи барвник і по щоках, коли витирала сльози. А коли нарешті закінчила, то знов опустилася навколішки перед немовби виведеним кров’ю ґліфом у двадцять кроків завдовжки. Непросохле чорнило відбивало сонячне світло, і Навані підпалила його від свічки: воно могло горіти як сухим, так і вологим. Омахи вогню пробігли по всій площині молитви, вбиваючи ту й посилаючи її душу Всемогутньому.
Жінка схилила перед нею голову. Молитва являла собою один-єдиний знак, але насичений змістом. Тат. Справедливість.
Чоловіки спостерігали мовчки, наче боялися попсувати священність її прохання. Подув прохолодний вітерець, посмикуючи за вимпели та плащі. Молитва згасла, але це було не страшно. Вона й не повинна була горіти довго.
— Ясновельможний Садеасе! — гукнув чийсь стривожений голос.
Навані здійняла очі. Солдати розступалися, даючи дорогу вістовому в зеленому. Той квапливо наблизився до Садеаса й заговорив, але великий князь поспішно схопив його за плече хватом Сколкозбруйного та жестом наказав охоронцям оточити їх по периметру. А сам потягнув гінця під навіс.
Жінка все ще стояла навколішки біля своєї молитви. Вогонь залишив на землі чорний шрам у формі ґліфа. До неї хтось підступив — Ренарін. Припавши на одне коліно, юнак поклав руку їй на плече.
— Дякую, Машало.
Та кивнула, підводячись, і з її вільної руки бризнули краплі червоного барвника. Щоки Навані були все ще мокрі від сліз, але вона примружила очі, вдивляючись крізь частокіл вартових на Садеаса. Вираз його обличчя метав громи та блискавки, саме лице побагровіло, а очі розширилися від гніву.
Вона розвернулася і, проклавши собі шлях крізь солдатську тисняву, кинулася до краю плацу. Ренарін та кілька офіцерів Садеаса долучилися до неї, вдивляючись у відкритий простір Розколотих рівнин.
І там побачили колону скульгавілих бійців, котра повзла назад у бік таборів, очолювана вершником в аспідно-сірому обладунку.
* * *
Далінар гнав Баского попереду двох тисяч шести сотень п’ятдесяти трьох чоловіків. Саме стільки їх залишилося від восьмитисячного війська.
Довгий шлях назад через численні плато дав йому час на роздуми. Усередині князя й досі вирувала буря емоцій. Їдучи верхи, він раз по раз розминав ліву кисть — тепер її обтягувала пофарбована в синє латна рукавиця, позичена в Адоліна. Для відновлення його власної знадобиться багато днів. А може, і довше, коли паршенді спробують відростити повний комплект лат із тієї, яку він залишив. У них нічого не вийде, якщо лише його зброєносці вчасно підживлюватимуть князівський обладунок Світлом. Залишена рукавиця зачахне й розсиплеться на порох, а натомість у нього регенерується нова.
Ну а поки він носитиме синову. Вони зібрали всі заряджені самоцвіти, що знайшлися в двадцяти шести сотень бійців, і скористалися тим Буресвітлом як джерелом живлення для Далінарового обладунку, укріпивши його. Пластини все ще рясніли тріщинами. Повне усунення всіх пошкоджень, яких той зазнав, вимагало не одного дня, але при гострій потребі князівська Сколкозбруя продемонструвала би хоч мінімальну боєздатність.
Проте йому слід було подбати, щоби до цього не дійшло. Він мав поглянути Садеасу у вічі й хотів у ту мить мати на собі обладунок. Власне, князю кортіло буревієм промчати вверх по схилу Садеасового табору й офіційно оголосити «старому другові» війну. А може, навіть прикликати Сколкозбройця й покінчити з ним.
Але він цього не зробить. Холінове військо було надто ослаблене, а становище — надто хистке. Повноцінна війна зруйнувала б його та державу. Тож доводилося діяти інакше. Якось так,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.