Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

- Я тобі зараз допоможу, - повертаю голову в сторону голосу, який звучить якось глухо і розмитим силуетом бачу, як Олеся скидає з себе одяг. Довге темне волосся розсипається по спині.

- Я такий щасливий, що ти тут. Олесю, я так кохаю тебе, дівчинко. Давай спробуємо…

- Мовчи.

   Втискаюся в подушку від натиску руки на грудну клітку та прикриваю очі. Божеволію від кожного дотику рук та язика, відчуття її тіла на собі, не можу стримати стогонів. В голові туман, відчуває лише тіло.

  Хапаю її за волосся аби не припиняла, розрядка так близько… Здається, помру, якщо цього не трапиться. Раптом відчуваю, як вона переміщається вище і мене знову охоплює приємне тепло. Тепер вона ще ближче. Хочу поглянути в її очі, але не можу розімкнути повіки. Натомість чую майже шепіт:

- Олежику, кохаєш мене?

- Кохаю. Завжди кохав. Тільки тебе…- хочу вимовити її ім’я, але з горла виривається лише стогін, перед очима з’являються яскраві мерехтливі плями, тіло починає тремтіти від задоволення і, нарешті, стає легше. Міцно притискаю Олесю до себе, перевертаю нас на бік і поринаю в сон.

Олександра

   Олег несе якусь ахінею. Не хочу думати про той вечір, коли усе розбилося на дрібні уламки, їх все одно вже не зібрати у щось ціле. Можливо, варто було його вислухати ще тоді, щоб не відривати бинт із засохлих ран через шість років... Але тоді біль та образа засліпили мене настільки, що здавалося, наче усе сказане ним виявиться брехнею. Та й що б це змінило? Я не знайшла б у собі сил спостерігати, як у них росте спільна дитина. Знаючи Олега, він би її не залишив. Йому все одно довелося б більше спілкуватися з Богданою, навіть якби вони не одружилися, а я й далі дуріла б від ревнощів, тому так чи інакше усе було приречене на кінець.

   Та тепер усе змінилося. Я побудувала нове життя з новими людьми, нестерпний біль за роки стих, але спогади досі викликають нудотне відчуття всередині, адже я, наче проклята, нічого не можу забути.

- Останній чіткий спогад – як пішов чекати на тебе до кімнати, - починає свою сповідь, - прокинувся від нестерпної спраги та нудоти, навіть спочатку не зрозумів, що в ліжку не сам, поки Богдана не повернулася і не запитала, куди я йду. Я не міг зрозуміти що трапилося і як вона опинилася поруч зі мною у твоєму ліжку, гола.  А коли різко зірвався на ноги, в голові вирваними клаптями почали виринати якісь розмиті спогади.

- Ти напився до чортиків і сплутав мене з Богданою?

- Дідько! Я розумію, як це звучить, - вимовляє приречено, - але справа в тому, що крім води я нічого не пив!

- Тобі підмішали щось у воду?

- Не могло такого бути, я сам набрав її з крану, - зітхає та тре обличчя долонями. – Коли зрозумів, що переспав не з тобою, мене відразу знудило і я вилетів з твоєї кімнати. Коли вийшов з ванної, щоб шукати тебе – у квартирі вже нікого не було, лише Мар’яна плакала на дивані у вітальні, кричала, щоб я забирався геть… На шум випливла Богдана. Мар’яна накинулася на неї з криком: «Навіщо ти це зробила? Ти ж все знала.» Що вона там знала мене мало цікавило. Наскільки я знаю, з того часу, як Мар’яна потягала її по кімнаті за волосся, вони більше не спілкувалися, - а цього сестра мені не розповідала.

    - Далі я пішов додому… і… вперше в житті батько мене вдарив, після чого розповів, що батьки відвезли тебе до лікарні. Що з тобою трапилося - він не сказав. Я хотів їхати відразу до тебе вимолювати пробачення. Але твій тато навідріз заборонив. Сказав, що ти не хочеш мене бачити. Я зрозумів, що ти все знаєш. Почуття провини вижирало усе з середини, я ненавидів себе, бо вже тоді знав, що ти мене не пробачиш, що завгодно, тільки не це. Не її. Я не знав, як зможу жити без тебе, якщо ти відштовхнеш мене назавжди…

- Чому? Олеже, все, що між нами було…

- Олесю, - перебиває, - здається, усі крім тебе знали і помічали, що я з дитинства по вуха у тебе закоханий! В ту ніч я зізнавався тобі.

   Олег не відводить погляду, а моє тіло обдає крижаними мурахами, після яких всередині розливається щемливе тепло, яке приливає до щік. Ні… Я не маю так реагувати на ці слова.

- Що було далі? – вкладаю у голос максимальну байдужість.

   Олег витягує паперову серветку та починає рвати її на дрібні клаптики, продовжуючи розповідь:

- На наступний день я таки прорвався до тебе, - підіймає погляд.

 - Пам’ятаю.

« - Олесю, що з тобою? – відразу з порогу палати звучить голос, від якого підступає нова хвиля нестерпного болю, що викручує усе всередині.

- Іди геть.

- Не піду. Прошу, вислухай мене…

- А що слухати? Розкажеш в деталях, як трахнув Богдану на моєму ліжку? Чи теж розкажеш, яка я тупоголова амеба і що дружив зі мною через жалощі і не знав, як позбутися нав’язливої селючки, яка липне до тебе з восьми років і не дає жити власним життям? – заспокійливі препарати вже не допомагають і по щоках знову течуть гарячі сльози. – За що? Чому саме вона?

   З горла вириваються гучні ридання. Байдуже, що він бачить, як я плачу… Тепер усе байдуже.

- Пробач, Олесю, прошу… - крізь сльози бачу, як він опускається на коліна біля мого ліжка та кладе голову на ноги. – Пробач мене.

- Не торкайся до мене після неї, тільки не після неї!

- Пробач, пробач, пробач... - повторює, як мантру та забирає голову з моїх колін, - не плач, благаю. Скажи, що мені зробити, аби ти припинала плакати?

- Піти! Іди геть!»

   На мій крик до палати влетіли лікар та медсестра. Олег послухався і таки пішов. Більше він не приходив.

- На наступний день після вмовлянь батька я таки поїхав на змагання. Я знав, що толку з мене буде мало, адже розряд – це останнє про що я думав у той день. Але й участі, як виявилося, взяти так і не судилося.