Читати книгу - "Ненависть при світлі, Роза Фаєр"

Артур вміє все перевернути дупою до мене. Найбільше,що мені не подобається у всій цій ситуації,що він веде себе знову самовпевнено.

Що він так нормально переді мною і не вибачився. Наче вважає, що я йому вже все пробачила чи забула.

Проте, такого не має. Мені ще досі боляче від його вчинку. Цього не змінить той факт, що він мене кохає..

Єдине, що змушує мене його вислухати..мої почуття. Мені добре поруч з ним і думки в голові повністю перемішуються.

Я нічого поруч з ним не боюся. Не боюся бути смішною чи то незграбною. Таке враження, що він прийме мене будь-якою.

Що готовий на все..ось, що так мене підкупляє..

Але нехай не думає, що я йому маю пробачити лише через це.

Я взагалі думати ще місяць тому про це не могла. Звісно,час лікує,але пройшло занадто мало.

А він веде себе так, наче далі керує ситуацією. Це мене просто виводить з себе.

Може я і не одягну цю сукню на цей вечір. Що тоді. Накрилося його стеження.

Чи може я взагалі не вийду до нього. Я ж навіть не погоджувалася на зустріч.

Він просто напросто поставив мене перед фактом. Чи думає, що ті квіти,ті солодощі якось забезпечили йому мою згоду.

Так і хочеться зробити йому якусь пакість, щоб він трохи став простішим.

Я розумію, що він чоловік. Більше того, може мені і подобається в ньому ця..ця власність.

Але тільки не в даному випадку. Тільки не після того, що він додумався зробити. Як йому взагалі в голову прийшов такий план.

Це ж настільки потрібно мати розвинену фантазію. 

І я...я ще досі не розумію своєї логіки. Чим я тоді керувалася. Адже знала, що в житті такого просто не буває.

Одним словом,все з самого початку пішло не правильно.

Та наша перша ніч була неправильна. Ми одразу ж почали з сексу.

Потім наче знову познайомилися,але знову ж таки,все було лише брехнею. Може я даремно дала йому надію.

Наші відносини, якщо це так можна взагалі назвати,були постійно якимись неправильними.

Наче нам і не варто намагатися щось починати разом. І скільки ще доведеться разів обпектися, щоб нарешті це зрозуміти..

Проте,я ніколи не підкорювалася здоровій логіці. А була прибічником того, що варто жаліти про скоєне,але не про те, що так і не наважився.

Можна звісно соромитися деяких своїх вчинків. Проте, якщо ти в той момент вважав саме ту чи іншу поведінку правильною. То чому шкодувати.

Хто придумав те, що може чи має взагалі право тебе засуджувати. Адже не він був поруч з тобою і далеко не в курсі всіх обставин,що наштовхнули тебе на ту чи іншу дію.

Звичайно,я не проти того, щоб аналізувати свої помилки, намагатися ставати краще і розвиватися.

Але в коханні,як і в виживанні,правил не має. Якби все було так просто,то не з'явилися великі історії кохання.

Ті,які змушують тебе повірити, що колись щось подібне станеться з тобою. І цього разу саме зі щасливим кінцем.

Ненавиджу фільми, книги,де не має так званого happy end. Адже, де ще може статися нереальне.

Щоб принц таки вибрав у дружини всього лише Попелюшка. А не одружився задля збільшення своєї влади,становища і коштів.

Де ще русалка отримає ноги і буде щасливо жити на землі,як не в казці.

То чому нас запевняють, що на цьому крапка. При цьому,наполягають завжди вірити у краще.

Одним словом, логіки в цьому взагалі не має. Тому,в коханні,коли воно мене спіткає,я завжди довіряю лише серцю.

Сьогодні воно змушує мене іти до Артура і спокійно вислухати його. Не знаю і навіть не хочу загадувати наперед.

Що може в нас вийти після всього. Може і нічого. Ми залишимося друзями або знайомими,або навічно чужими.

Ще гірше ворогами. А може в нас вийде щось чудове. Я вже не хочу мріяти про сукню і де пройде медовий місяць.

Просто хочу піти до нього і побути ще трохи поруч,а може і не трохи.

Так вже склалося і нічого не змінити. Але спочатку мені потрібно зібратися.

-Приїхали,-повідомляє мене водій.

-Дякую, скільки з мене,-намагаюся дістати гаманець у цій горі пакунків.

-Фірма оплачує,-його слова змушують мене застигнути на місці.

Бісить.. невже Артур намагається контролювати кожен мій крок.

-Ви і з пакунками мені допоможете?-в голосі трохи проскакують злі нотки.

-Так, якщо ви дозволите,-винувато відповідає чоловік.

І я розумію, що даремно злюся на нього. Все ж він не винний.

Та й справді допоміг мені з речами. Заніс до самої кухні, чемно попрощався і пішов.

Артуру цього не вистачає. Хоча,ще раз повторюю,ця його власність мені страшно подобається.

Але і дуже бісить водночас. Так взагалі буває..?