Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Легко озиратися на покоління моїх батьків і підсміюватися з їхньої технофобії. Але що старшим я стаю, то краще розумію: усі ми в житті маємо сфери, де поводимося, як мої старі перед новим відеопрогравачем: сидимо, втикаємо, хитаємо головами й кажемо: «Але як?». А насправді все просто, треба тільки взяти і зробити.
Я постійно отримую електронні листи від людей, які питають мене щось таке. Кілька років я не знав, що їм відповідати.
Є одна дівчинка, її батьки — іммігранти, усе життя вони заощаджували гроші, аби зібрати їй на навчання в медінституті. Тепер вона вчиться в медінституті — але ненавидить його. Дівчина не хоче ставати лікаркою і мріє лише про одне: покинути навчання. Але вона відчуває себе зобов’язаною, і це відчуття таке сильне, що вона врешті-решт пише листа незнайомцеві в інтернеті (мені) й питає дурне й очевидне: «Як мені покинути медінститут?».
Або є хлопець-студент, який закохався у викладачку. Його сипле жаром від кожного її зітхання, сміху, від кожної спроби завести з ним ввічливу бесіду ні про що. Він надсилає мені на електронну йовелу на двадцять вісім сторінок, яка закінчується питанням:
«Як мені запросити її на побачення?». Або самотня матір, чиї діти закінчили школу й сидять у неї на шиї, їдять її продукти, витрачають її гроші, не поважають її права на власну територію й бажання побути на самоті. Вона хоче, аби діти рухалися вперед і будували власне життя. Хоче сама рухатися вперед і мати власне життя. Але до смерті боїться випхати з дому своїх дітей, боїться до того, що питає: «Як мені просити їх виїхати від мене?».
Це питання із серії «Як увімкнути відеопрогравач?». Зовні відповідь виглядає дуже просто: замовкни і просто зроби.
Але ізсередини, з перспективи кожного з цих людей, питання здаються неймовірно складними та глухими — екзистенційними загадками, загорнутими в енігму й запакованими в коробки від піци, напхані кубиками Рубика.
«Питання відеопрогравача» кумедні, бо відповідь на них видається складною всім, кого ці питання стосуються, і елементарною всім, кого не стосуються.
Складними ці питання стають через біль. Зробити необхідну паперову роботу, аби покинути медінститут, — це зрозуміло й очевидно; а от розбити серце батькам — ні. Запросити викладачку на побачення просто, якщо уявити, що треба лише сказати певні слова; значно складніше ризикнути почути відмову й пережити сором і збентеження. Попросити когось виїхати з твого дому — зрозуміле рішення; але відчуття, що виганяєш власних дітей на вулицю, крає душу.
У підліткові та юнацькі роки я був справжнім соціопатом. Цілими днями гибів над відеоіграми, цілими ночами пив або курив траву, аби притлумити власну ніяковість. Багато років я навіть думати не міг про те, щоб заговорити з незнайомою людиною — особливо якщо ця людина виявлялася дуже симпатичною/цікавою/популярною/розумною. Приголомшений, я роками ходив колами і мучив себе триклятим «питанням відеопрогравача»: «Як? Як можна просто підійти і заговорити з людиною? Як люди можуть це робити?».
Моя голова була забита різними дурнуватими ідеями типу «Не дозволено ні до кого звертатися, поки в тебе не виникло нагальної потреби» або «Жінка може подумати, що я — скажений ґвалтівник, щойно скажу їй “привіт”».
Проблема в тому, що емоції визначали мою тодішню реальність. Через те що мені здавалося, ніби люди не хочуть зі мною розмовляти, я почав вважати, що люди не хочуть зі мною розмовляти. Якраз час для «питання відеоплеєра»: «Як можна просто підійти до когось і заговорити з ним?».
Я не міг відділити те, що мені здавалося, від того, що насправді було, а тому не міг вийти за межі власного погляду на речі й побачити реальний світ: місце, де двоє людей можуть просто стати поруч у будь-яку мить і поспілкуватися.
Коли людині щось болить, коли вона сердита чи сумна, часто вона все кидає і починає притлумлювати в собі неприємне відчуття. Мета — повернутися до «гарного настрою», і то якнайшвидше, навіть якщо доведеться щось вживати, обманювати себе чи повертатися до поганих цінностей.
Навчіться витримувати біль, який обрали. Коли обираєте нову цінність, ви обираєте ввести у власне життя нову форму болю. Вдихніть його аромат. Насолодіться його смаком. Прийміть його з радістю. А потім дійте попри цей біль.
Не брехатиму: спочатку буде неймовірно важко. Але почніть із простого. Вам здаватиметься, що ви не знаєте, що робити. Але ми вже говорили: ви насправді не знаєте нічого. Навіть якщо вам здається, що знаєте, насправді у вас поняття зеленого немає про те, що ви робите. То чи є вам що втрачати?
Жити — означає не знати, але все одно робити. Так ми живемо завжди. Незмінно. Навіть коли щасливі. Навіть коли пукаємо зоряним пилом. Навіть коли виграємо в лотерею й купуємо мегакруту яхту, усе одно ми ні хріна не знаємо, що робимо.
Ніколи про це не забувайте. І ніколи цього не бійтеся.
Принцип «роби хоч щось»
2008 року я цілих шість тижнів пропрацював в офісі. І після цього здався й зарікся будь-коли працювати на «нормальній» роботі. Я надумав організувати онлайн-бізнес. Тоді я дупля не відсікав, за що братися, але вирішив, що якщо вже бути нещасним і без копійки за душею, то хоча би працювати на себе. У той час мене нічого реально не цікавило, крім як спокушати дівчат. Тому — вуаля! — я вирішив вести блог про свої божевільні стосунки з протилежною статтю.
У перший же ранок, коли я почав працювати на себе, мене охопив жах. Я сидів перед монітором свого ноута і вперше розумів, що відповідальність за всі рішення й наслідки цих рішень — цілковито на мені. Я був відповідальний за те, щоб вивчити веб-дизайн, інтернет-маркетинг, способи оптимізування механізмів пошуку та решту езотеричних заморочок. Усе це лягало на мої плечі. І тоді я зробив те, що зробив би на моєму місці будь-який двадцятичотирирічний довбень, який щойно покинув роботу і не може доперти, що йому робити далі: завантажив парочку комп’ютерних ігор і почав уникати роботи, наче це був якийсь вірус Ебола.
Коли минуло три тижні й цифри на моєму банківському рахунку стали писатися не чорним, а червоним, стало очевидно, що мені треба розробити якусь стратегію, аби почати нарешті працювати по дванадцять-чотирнадцять годин на добу. Бо без цього молодий бізнес розкрутити ніяк. Урешті стратегія прийшла до мене з дуже несподіваного місця.
Коли я вчився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем», після закриття браузера.