Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Гетьман Павло Скоропадський серед офіцерів Сердюцького артилерійського полку

Щодо повернення української частини Бессарабії, то гетьманський уряд застосував до Румунії тактику «митної війни». До часу розв’язання цієї проблеми український провід ухвалив не встановлювати дипломатичні відносини з Бухарестом і 11 травня Рада Міністрів Української Держави видала наказ «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». Наприкінці літа до Києва приїхала румунська делегація для розв’язання цієї проблеми. Але ситуація змінилася не на користь України. Антанта перемогла у війні, а Румунія була її союзницею, тому 26 жовтня з нею було укладено угоду, у якій було визнано статус-кво Бессарабії. Крім того, у середині листопада, скориставшись невизначеністю політичної ситуації в Україні, румунський уряд загарбав і українську Буковину212.

На початку жовтня до Києва прибула делегація польської Регентської ради на чолі з С. Ваньковичем, яка вручила гетьманові ввірчі грамоти, що започаткувало міждержавні відносини між Українською Державою і Польщею, успішність яких блокувалася наявністю польських претензій на українські землі Холмщини й Східної Галичини. Після вибуху польсько-української війни на західноукраїнських землях П. Скоропадський на прохання галичан розглядав можливість вислати їм на допомогу підрозділи Січових Стрільців (СС) на чолі з Є. Коновальцем. Однак, заангажовані Українським національним союзом у протигетьманському повстанні, керівники СС віддали перевагу боротьбі за Київ на боці повстанців. На Волині дійшло до збройних зіткнень між гетьманськими й польськими збройними частинами. Полякам удалося встановити свій протекторат над Холмщиною та Західною Волинню213.

Восьмого жовтня 1918 р. відповідно до закону Української Держави було засновано українське дипломатичне представництво у Фінляндії, головою якого МЗС Української Держави призначило відомого громадсько-політичного діяча, правника за фахом К. Лоського. По приїзді до Гельсінгфорса місію негайно прийняв голова уряду Фінляндії Свінхувуд. Фактично одразу президент країни генерал Манергейм офіційно акредитував як дипломатичного представника голову української дипломатичної місії214.

Уряд П. Скоропадського також установив дипломатичні відносини з Грузією, Білоруссю та Литвою. Зовнішньополітичні успіхи у двосторонніх контактах Української Держави з новоутвореними державами, що постали на теренах колишньої Російської імперії, вочевидь залежали від наявності чи відсутності територіальних претензій. Де їх не було, відносини встановлювали інтенсивно, причому їх ефективність пояснювалася і обопільним бажанням протидіяти більшовицькій загрозі.

Улітку 1918 р. Україна зробила спроби відновити дипломатичні стосунки з країнами Антанти, не зважаючи на рішучий протест Центральних держав. Міністр закордонних справ Д. Дорошенко дещо згодом писав, що «думка про висилку місій до держав Entente’ була у нас весь час»215. Слід зауважити, що в цей період увага країн Антанти була прикута до Дону та Кубані, де зосереджувався «білий рух», який альянти розглядали як основну потенційну силу в боротьбі з більшовиками. П. Скоропадський розумів необхідність розбудови єдиного військового блоку проти більшовицької агресії. Третього листопада на станції Скороходово (біля Полтави) відбулася його зустріч з отаманом Війська Донського генералом П. Красновим. Наступного дня — 4 листопада 1918 р. — Рада Міністрів Української Держави скерувала урядам Дону, Кубані, Терека, Грузії та представникові Добровольчої армії телеграму з пропозицією об’єднати сили в боротьбі за відновлення єдиної Росії та звільнення її від більшовиків. Представникам цих державних утворень було запропоновано зібратися в Києві для обговорення нагальних заходів: єдиного плану боротьби з більшовиками, визначення ставлення до нейтральних держав, до країн Антанти, Німеччини та її колишніх союзників216. Але ці заходи гетьманського уряду були явно запізнілими.

Для відновлення діалогу з країнами Антанти важливе значення мали стосунки з нейтральними державами як перший важливий крок у напрямі можливого порозуміння і відновлення перерваних зв’язків. Проте, запропонувавши вступити в ділові зносини з Україною, Швейцарія, Норвегія та Данія не поспішали визнати її де-юре. Особливо важливим було налагодження двосторонніх стосунків із Швейцарією, яка була важливим осередком міжнародних зв’язків у Європі. Для України це мало велике значення, оскільки могло стати трампліном для встановлення нових зв’язків з країнами Антанти. Ще в липні 1918 р. до цієї країни було відряджено Є. Лукасевича, радника МЗС, для з’ясування питання, чи приймуть у Берні офіційну українську місію. Швейцарія, як і інші нейтральні держави, «охоча була вступити у фактичні зносини з Україною», проте юридичне визнання Української Держави відкладала до остаточного з’ясування переможця у війні217. Однак українським дипломатам удалося-таки досягти певного успіху в розв’язанні цієї проблеми. Сімнадцятого вересня 1918 р. Є. Лукасевич через Німеччину виїхав до Швейцарії, а 10 жовтня 1918 р. Рада Міністрів затвердила закон про заснування української місії у Швейцарії. Одночасно були створені українські консульства в Женеві та Цюріху218.

212

Там само. — С. 331.

213

Там само. — С. 332.

214

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — 106.

215

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 273.

216

Україна: Хроніка ХХ століття: Рік 1918: Довід. вид. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. — С. 239.

217

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 273.

218

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 345.

Велика печатка Української Держави

На осінь 1918 р., коли виразно визначилася воєнна перевага Антанти, змінилося ставлення Німеччини до дипломатичних контактів України з країнами альянсу. У жовтні німецький уряд дав згоду на встановлення зносин України з Антантою. Надзвичайну дипломатичну місію Української Держави було вислано до Швеції та Норвегії на­передодні антигетьманського перевороту219. У Швеції голова української дипломатичної місії генерал Б. Баженов намагався переконати військового представника США в цій країні Станса, що запрошення німців Центральною Радою було вимушене потребою захистити Україну від більшовицької окупації. Український дипломат наголошував на симпатіях українців до Антанти й висловлював бажання українського уряду встановити торговельні стосунки зі США220.

Завдяки зусиллям Є. Лукасевича і посла Української Держави в Німеччині Ф. Штейнгеля та за посередництвом дипломатичних представників нейтральних держав (Іспанії та Голландії) удалося зав’язати контакти з державними колами країн Антанти та з’ясувати можливість їх згоди на «безпосередні переговори з українським правительством». У жовтні 1918 р. із цією метою Д. Дорошенко виїхав до Швейцарії для проведення неофіційних і напівофіційних зустрічей із впливовими дипломатами, промисловцями та державними урядовцями європейських країн. Той факт, що Д. Дорошенка до Швейцарії запросив через українського представника в Берні італійський прем’єр-міністр Орландо221, засвідчував певні перспективи для порозуміння України з державами Антанти.

Водночас в Україні не припинили своєї діяльності дипломатичні представництва країн, що належали до Антанти. Зокрема, Італія мала в Україні своє консульство, яке працювало ще з довоєнних часів222. У Києві працювало також консульство Великої Британії223, Данії, Персії, Іспанії, Естонії, Греції, Швейцарії, Норвегії та Швеції; в Одесі функціонували віце-консульства Іспанії, Персії, Греції224.

У цей період привернути увагу Антанти до «українського питання» з власної ініціативи намагалися деякі українські дипломати, зокрема через контакти з репрезентантами держав-альянтів у країнах акредитації. О. Шульгин, який мав виразну проантантівську орієнтацію,