Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Спочатку ми провели чоловіка до того самого дерева біля нашого університету, під яким ховався незнайомець. Кілька хвилин ми з Лілі стояли і спостерігали за зосередженим виразом обличчя шукача. Він обійшов широкий стовбур кремезного дерева, торкався руками різних місць на корі, навіть присів і провів рукою над мокрою землею. Після всіх цих маніпуляцій Міша розвернувся і, не сказавши ні слова, пішов у напрямку центральної вулиці, а ми прослідували за ним.

– Не зрозумій мене не правильно, знаю трохи дивне питання, але чому ми весь час ходимо пішки? Що не можна сісти на автобус? – я намагалася говорити якомога тихіше, навіть нахилилась до Лілі.

– Чому ти шепочеш? – іронічно запитала дівчина, повернувши на мене здивоване обличчя.

– Ну, я не… е-е-ем, – розгублено дивилася на неї.

– Якщо ти хочеш конфіденційної бесіди, то змушена тебе розчарувати: у шукачів слух краще… – вона запнулася, мабуть, мала намір назвати якогось представника чергового виду, але потім усвідомила, що це все одно мені нічого не скаже. Тому нетривалий час вона хмурила брови, а потім махнула рукою і продовжила: – Загалом, краще за будь-кого, кого ти можеш собі уявити.

– Я просто не хотіла відволікати, – зніяковіло зауважила я.

Після моїх слів чоловік ледь помітно хихикнув. Чи було це викликано моєю недотурботою про комфортні умови праці, чи він уловив нещирість в моїх словах – цього я не дізнаюся.

– Не хвилюйся, шукача складно відволікти від справи, – кинула Лілі і продовжила: – А з приводу ходьби, на якийсь час можеш звикати до такого способу пересування, якщо, звичайно, у тебе немає особистої автівки.

– Ти хочеш сказати, що ніхто з таких як ми в громадському транспорті не їздить? – я ошелешено витріщилася на Лілі, навіть ненароком спіткнулася.

– І навіть таксі не використовує, – вона говорила підкреслено серйозно: поклала руку на серце, ще й головою кивнула. У мене пробігла думка, що вона знову знущається, але цього разу було не схоже.

– Але чому?

Так, я багато чого не розуміла, але все ж у більшості вчинків є логіка, навіть якщо справа стосується надприродних істот.

– Почнемо з того, що первісно у речей немає своєї власної ні аури, ні енергії. При цьому вони як губка здатні вбирати її з оточуючих. Всі живі істоти, користуючись певним предметом, залишають на ньому своєрідний відбиток. Згодом він змазується чи перекривається іншими відбитками. А при тривалому користуванні однією людиною предмет насичується її аурою, після чого цілком належить своєму господареві. Грубо кажучи, відбувається своєрідна синхронізація між річчю та її власником.

Міша тихенько хмикнув. Не оцінив метафори чи навпаки оцінив.

– Це може бути складним та незрозумілим, – продовжувала Лілі, – але насправді люди постійно стикаються з цим у житті, просто не усвідомлюють. У тебе бувала ситуація, коли тебе попросили щось дістати з чужої сумки, а ти не можеш це знайти. І начебто тобі пояснили, в якій кишеньці лежить, а ти просто там цього не бачиш. Або, наприклад, не можеш розібратися в налаштуванням чужого телефону чи іншого пристрою.

Я дивилася на Лілі з широко розплющеними очима. Коли дівчина це помітила, голосно засміялася.

– Бачу я потрапила у ціль, – задоволено протягла вона. – Ну, словом це і є результат злиття речі з власником: предмет настільки наповнений енергією людини, що стає немов частинкою її самої. Тож іншому вже складно користуватися цим об'єктом, оскільки виникає певний дисонанс: різні аури не можуть збалансуватися, порушується гармонія та виникають складності. Люди це відчувають менше, а ось сильним світу цього зовсім туго. Ми бачимо чужу ауру, відчуваємо її і вона сильно впливає на нас. Тому користуватися чужою річчю навіть нетривалий час майже нереально для нас.

– Це все якось складно, тобі не здається? – нахмурилася я. – Допустимо одяг, аксесуари, побутові прилади, техніку ще можна купити новенькі, але як щодо дорожчих речей? Хочеш сказати, я не зможу купити чи винайняти собі квартиру, в якій раніше вже хтось жив?

– Я пояснюю як це все влаштовано у світі, а далі вже питання можливостей та ресурсів. Предмет чи навіть квартиру можна очистити від чужої аури. Можуть це зробити лише відьми. Тож ти знаходиш відьму, узгоджуєш з нею ціну і отримуєш чистеньку, ніким не заплямовану річ в своє одиночне користування.

– То ось що ти зробила там, у мене в гуртожитку?

– Саме так, – посміхнулася мені Лілі. – Кілька хвилин і жодних слідів. Тільки треба враховувати: чим більше особистих речей потрібно очистити від аури, тим складніше це для відьми.

– Як щодо громадського транспорту? – згадала з чого розпочалася наша розмова. – Ти так і не відповіла.

– А-а-а, – протягла дівчина. Видно, вона теж забула про це. – Все просто: у місцях великого скупчення людей змішується забагато різних аур. Це вже не просто проблема, такі місця бувають навіть небезпечними для сфарів. Уяви що людина, у якої патологічний страх мікробів опиняється в переповненій маршрутці, де щодня їздять, дихають, чхають, кашляють і торкаються різних предметів сотні, а то й тисячі людей, – Лілі говорила серйозно, але я посміхнулася. Чомусь мені це більше нагадало анекдот.

– Я вражений, – подав голос Мишко. – Ніколи б не подумав, що ти здібний викладач.