Читати книгу - "Характерник"

Посли вперто стояли на своєму — вони сказали, що запорожцям затуманив голови самозванець.

— А хіба ж ви не бачили вчора у щілину, що це викапаний великий князь і цар Олексій Михайлович? — спитав суддя Білий.

Сотник і піддячий відповіли, що вони приїхали сюди не дивитися в щілину на самозванця, а забрати пройдисвіта до Москви.

— Погано, — зітхнув суддя Білий. — Я думав, що за ніч ви наберетеся розуму. Взавтра буде козацька рада, на яку прийде і царевич Симеон Олексійович. Роздивитеся на нього завидна ближче. Тепер уже ні від кого не приховаєш, що ви хотіли його застрелити. І якщо царевич накаже козакам покарати душогубців, вас зітруть на мак.

Чадуєв і Щоголєв мовчки сопіли у бороди.

— Тому вихід у вас один, — сказав суддя Білий. — Не буду приховувати, нас послав сюди кошовий отаман Сірко і велів передати, що ви ще можете врятувати собі життя. Щоб виправити свою страшну помилку, ви повинні прийти на раду, впасти на коліна перед царевичем і благати, аби він вас не карав, а милував. Ваше щастя, що ви вчора не вийшли до царевича, бо він би посік вас на капусту. Йому тяжко й незвично слухати наклепи, він-бо людина шляхетна, царської крові. Навіть з лиця його видно, що там, під шкірою, тече блакитна кров. Тому, якщо ви вклякнете перед царевичем на коліна та покаєтесь, він вас помилує.

Посли дивилися на суддю Білого риб’ячими очима і мовчали. Писар Яковина теж узяв слово.

— У царевича Симеона зіло добре серце, — сказав він як чоловік, що навчався в Київській академії. — Якщо каяття буде щирим, а не токмо для спасіння живота свого, то царевич вас простить.

Добривечір і Гапочка схвально кивнули на такі зіло переконливі слова. Вони чомусь думали, що посли й зараз стануть навколішки, дякуючи за мудру пораду.

Натомість сотник Чадуєв узяв зі столу царську грамоту, згорнуту сувоєм і скріплену печаткою царя Олексія Михайловича, притиснув її до серця й сказав:

— В вєліку кручіну бросаєтє дє нас напужанієм своім, паколь ми щіталі вас сваімі радімимі братішкамі младшімі дє вєрнимі донджє…

Суддя Білий спантеличено подивився на одукованого писаря Яковину.

— Ти щось утнув із того, що він белькоче?

— Каже, що їм краще кинутися з великої кручі у Чортомлик, — переклав курінний Добривечір. — А далі, кили-бирди, я не втяв.

— Може, покликати нашого Товмача? — запропонував писар Яковина.

— Та ні, — сказав Добривечір. — Він, кили-бирди, вміє токмо по-татарському, турецькому, польському й німецькому. А по-московському так, як і ми.

— Нехай своїх товмачів за собою возять, якщо хочуть, щоб їх розуміли, — обурився загалом тихий і чемний Саливон Гапочка. — А то одне слово не втнеш і гаплик.

— Їхніх товмачів наші кальниболотські гайдамаки вже всіх перетопили, — нагадав суддя Білий. — Ото Снєтін був останнім, той, що його з послом Лодиженським упокоїли.

Тхорик, який увесь цей час припадав вухом до комина і чув, що говорилося в грецькій хаті, так усміхнувся, ніби йому помазали медом пузо.

— Може, Карпо Вишенька вміє? — спитав писар Яковина. — Той, що з ними приїхав.

— Та який Вишенька? — розсердився Добривечір. — З Вишеньки такий товмач, як із мене батюшка. Ви ще Наливайченка покличте!

— Добре, нехай пасталакають далі, — вирішив суддя Білий. — Гуртом якось утнемо.

Чадуєв і Щоголєв, ретельно добираючи слова та доповнюючи одне одного, сказали, що запорожці втратили глузд, повставши проти волі царя. Бо де ж тут глузд, скажіть, будь ласка, якщо на милість і любов государя вони відповідають цілковитою зневагою. Замість того щоб прислухатися до послів Олексія Михайловича, козаки слухають якогось приблуду й вірять у його брехні, як у нагорну проповідь. Як же їм не соромно, з якою совістю після цього вони братимуть з десниці царя грошове жалування, харчові припаси, гармати, ядра, свинець, сукна, сипоші, зілля?

— Яке ще зілля? — насторожився Саливон Гапочка.

— Ну, якоє зєлья[43], — ретельно добирав слова Чадуєв. — Сєрко просіл.

— Чого ти чіпляєшся з тим зіллям? — дорікнув Гапочці суддя Білий. — Хіба це головне?

— Ну, зілля буває і ліками, й отрутою, — образився Гапочка.

— Ніхто тебе не збирається труїти, — заспокоїв його суддя Білий і обернувся до послів. — Ми вас слухаємо далі.

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв сказали, що государ послав їх у Січ на радість і звідомлення про царську милість, а не на смерть. Тому козаки повинні схаменутися.

— Це ми повинні схаменутися? — вражено спитали Сіркові посланці. — Це ми називали царевого сина самозванцем і волоцюгою? Це ми в нього стріляли з пищалі?

Суддя Білий сказав, що до козацької ради лишився один день, ще є час одуматися і покаятися.

Чадуєв і Щоголєв попросили прибрати від них сторожу, адже вони не якісь колодники, а царські посли. Суддя Білий відповів, що цього не може зробити навіть кошовий, адже взяти їх під варту постановило все низове товариство. Сам осавул Білецький пантрує у сінях із пищаллю, ви думаєте, йому дуже хочеться стовбичити там без сну і спочинку? Чи, може, козакові Тхорику велика радість сидіти на комині?

Тут Тхорик не витримав, стромив голову в комин і крикнув:

— Сидітиму, доки треба!

Посли злякано подивилися в стелю: почулося?

Відтак попросили принести їм щось попоїсти. А також ратним людям, звичайно, бо ті голодні і злі, ще перекинуть хату.

— Грецька хата перестояла ще не таких, — сказав писар Яковина. — І вас перестоїть. А їсти — дурне, натщесерце думається краще. Як на мене, вам би годилося постувати. Бо завтра…

— Амінь!!! — знов долинув голос згори, посли аж зіщулилися.

— Чьо ета за глас марабу із ньоба пакі?[44] — спитав Щоголєв.

— Бузько, Божа пташка, — відповів суддя Білий. — Її голосом часом промовляє Господь.

Щоголєв гикнув, мерзлякувато пересмикнувши плечима. Чадуєв дивився на стелю, в ту діру, звідки вчора на нього зирило чиєсь око. Посли вперше подумали неоднаково. Щоголєв істерично реготнув, а Чадуєв перехрестився.

Сіркові посланці вийшли надвір повз виструнченого Харка Білецького. Поки вони розмовляли з послами, Харко встиг відіспатися.

Тхорик гордо стояв біля комина на одній нозі.

— Може, прислати Іваника чи Вовкотруба, щоб тебе підмінили? —