Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

Мені здавалося, що щось має відбутися. Здійметься галас чи почнеться якась метушня. Але я помилилася. Кілька днів панувало затишшя. Служниці так само продовжували готуватися до свята. Схоже, Ділара мені не повірила. Та все у більшої кількості наложниць почали проявлятися симптоми.

Але все змінилося одного ранку. На світанку мене розбудили крики. Разом з рештою служниць я підскочила з підлоги та кинулася на двір. На жіночій половині палацу опинилося надто багато чоловіків. Озброєні воїни ходили від будинку до будинку. Наложниці та їх служниці налякано вистрибували назовні.

- Що вони роблять? - шепотілися навколо.

- Наказ хана, - сказав хтось.

- Вони щось вилучають з будинків, - дівчина коло мене підстрибувала на місці, щоб краще роздивитися що відбувається. 

Я нишпорила поглядом по двору, коли з-за будівлі вийшла Ділара. Поруч з нею стояв Зіяд. Він погладжував змію, що лежала на його руці. Ці двоє зовсім не виглядали збентеженими. Вони тихо перемовлялися. Я помітила, що жінка має майже здоровий вигляд. Очі її більше не були червоними, та зникли глибокі тіні під ними.

Несподівано невістка хана подивилася на мене. Наші погляди сплелися на довгу мить, а потім жінка кивнула мені й одразу відвернулася.

Я знову подивилася на охоронців і побачила як вони кидають у мішок склянки, у яких зберігали рицинову олію. Точніше те, що виготовив місцевий цілитель.

Наступного дня служниці обговорювали страту цілителя та його помічників. Від цієї новини мене накрило почуттям провини.

Так, я розуміла, що цей чоловік помилився. Він просто не дотримувався правильної рецептури, бо не знав її. Або знав частково. Через його помилку померли люди. Загинув довгоочікуваний спадкоємець хана.

Але мені все одно було його шкода.

Та хан рішуче і без сумніву віддав наказ стратити цілителя.

Через день на його місце знайшли нового. А усі кущі рицини з території палацу прибрали. Їхня подальша доля була мені невідома…

День Сонця був єдиним днем, коли мешканці палацу виходили через центральну браму до міста. Я дізналася від служниць, що люди зберуться на великій площі. Я не була певна, що мені дозволять вийти у місто. Але якщо це станеться, я збиралася спробувати втекти.

Єдине, що змусило мене нервувати, це те, що на святі планувалася страта. Для чогрійців це було так само звично, як вистава мандрівних акторів.

З самого ранку всі бігали як навіжені. Служниці наложниць збирали своїх пані, кричали одна на одну, зіштовхувалися у дверях. Ніколи раніше я не спостерігала такий гамір на території палацу.

- Сандро! - крик змусив мене озирнутися та відшукати поглядом Енріке, якій поспішав до мене. Він припадав на ліву ногу, ніби встиг її десь пошкодити. Я хотіла спитати про це, і про те, чому він зник так надовго, але щось у виразі обличчя чоловіка змусило мене напружитися.

- Що сталося? - мій голос зірвався, коли я побачила як Енріке сховав погляд. Він дивився куди завгодно, але не на мене. Я схилила голову до плеча, намагаючись зазирнути чоловікові в обличчя. Очікування поганих новин крижаною квіткою розпустилося у мене під ребрами.

- Сандро, - Енріке намагався вгамувати дихання. - Я благаю вас зберігати спокій.

- Та що сталося? - у мене перехопило подих. З таким пригніченим виразом обличчя не приносять добрі новини.

- Мілаїрці відбили Вомон-ле-Тіссен, - промовив Енріке. - Вони відкинули обʼєднану армію до кордону.

Я завмерла, обмірковуючи новину. Вона була доброю для мене. Адже Асгейр дійсно зміг зробити те, на що я сподівалася. Я вірила у нього! Мої вуста розтягнулися в посмішці. Асгейр не міг програти! Він нікому не віддасть землі, які стали такими дорогими мені.

І невдовзі він звільнить мене. Ще не знаю як. Але вірю, що скоро ми зустрінемося. І як же я хочу його побачити!

Я підняла голову, щоб подякувати Енріке за цю новину. Але знову не змогла промовити ні слова. Пілігрим дивився мені в очі. І у цьому погляді було стільки туги, що вона могла затопити увесь двір.

- Мілаїрці підняли сірі прапори, - промовив він тихо.

І світ навколо мене розколовся.

- Вибачте, Сандро, - я майже не чула наступні слова Енріке. 

Усе навколо стало тьмяним. Усе втратило значення. Щось усередині мене обірвалося, розбилося на тисячі гострих уламків, які тепер пронизали тіло. Біль був набагато сильніший за той, який мені завдавав Оттавіо де Фіцваль. І я знала, що цей біль не припиниться. Він розірве мене на шматки, не залишить нічого.

Бо я знала, що означають сірі прапори.

- Маршал загинув у битві, - озвучив Енріке те, що я не могла сказати навіть подумки.

Здалося, що у мене влучили стрілою. Біль розійшовся по всьому тілу. Ноги підкосилися. Я впала на коліна та закрила обличчя руками.