Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Лише Луїза здавалася мовчазною, замкнутою в собі. Я намагався зарадити, як міг, та вона не помічала чи не хотіла цього помічати. Вона холодно сиділа ліворуч від мене з кислим виразом обличчя, майже нічого не їла і лише кришила шматочки хліба. Що ж, як їй так кортіло надутися, хай собі дметься. Я був надто зайнятий розвагами, щоб перейматися — сидів скрутившись на своєму стільці, поклавши руки на бильця, і сміявся зі своєї кузини Рейчел, яка спонукала вікарія прочитати ще одного вірша. Це, подумав я собі, найфантастичніша неділя з усіх, на яких мені доводилося сидіти, їсти і діставати насолоду, і я все віддав би, аби Емброуз був тут, із нами. Коли ми покінчили з десертом і на столах з’явився портвейн, я не знав, слід мені підвестись, як це було зазвичай, щоб відчинити двері, або ж, оскільки тепер навпроти мене сиділа господиня, вона сама має подати знак. У розмові настала пауза. Раптом вона поглянула на мене й усміхнулася. Я усміхнувся у відповідь. Якийсь час ми дивились одне на одного. Це було дивно. Відчуття, раніше мені не відомі, пронизали мене.

Потім мій хрещений батько мовив своїм різким глибоким голосом:

— Скажіть мені, місіс Ешлі, чи не нагадує вам Філіп Емброуза?

На якусь мить запала тиша. Вона поклала свою серветку на стіл.

— Настільки, — відповіла вона, — що я сиділа тут, за обідом, і думала, що ж їх узагалі різнить.

Вона звелася на ноги, інші жінки теж, і я пройшов уздовж їдальні та відчинив двері. Та коли вони пішли і я повернувся до свого стільця, те почуття й досі мене не покидало.

12

Усі від’їхали десь о шостій, адже вікарій ще мав відслужити вечірню в іншій парафії. Я чув, як місіс Пескоу вмовляла кузину Рейчел пообідати разом якось на тижні, і всі доньки Пескоу також претендували на її час. Одній треба була порада з приводу акварелі, іншій щодо набору чохлів-гобеленів, бо вона ніяк не могла визначитися з вовною, третя щочетверга читала хворій жінці в селищі, тож чи не могла б моя кузина Рейчел прийти разом із нею: та нещасна так жадає побачити її.

— Ви знаєте, — сказала місіс Пескоу, доки ми йшли вестибюлем до парадних дверей, — місіс Ешлі, з вами бажають познайомитися стільки людей, що, гадаю, ви можете розпланувати кожен обід на наступні чотири тижні.

— Вона зможе це зробити з Пеліна, — втрутився мій хрещений батько, — наш маєток дуже вдало розташований для відвідин. Звідти куди зручніше їздити в гості. Тож хотілося б вірити, що за день чи два вона потішить нас своєю присутністю.

Він скоса поглянув на мене, і я поспіхом відповів, одразу задушивши цю ідею, доки все не стало складніше.

— О ні, сер, — відповів я, — кузина Рейчел поки що залишиться тут. Перш ніж їздити в гості так далеко, вона ще має оглянути наш маєток. Ми почнемо завтра, з чаювання в Бартоні. Потім настане черга решти ферм. Якщо вона не відвідає кожного орендатора по черзі, це їх неабияк образить.

Я бачив, що Луїза не зводить із мене здивованого погляду, та не надав цьому особливого значення.

— Що ж, звісно, — відповів мій хрещений, також вражений почутим, — це правильно. Я сам запропонував би супроводжувати місіс Ешлі, та якщо ти готовий, це інша річ. А раптом, — продовжив він, повернувшись до кузини Рейчел, — ви відчуєте яку-небудь незручність — я певен, Філіп мені пробачить такі слова, адже тут не приймали жінок уже багато років, як ви, без сумніву, самі знаєте, тож можуть виникнути проблеми — або ж, якщо вам знадобиться жіноче товариство, я впевнений, що моя донька завжди готова прийняти вас.

— У нас, у будинку вікарія, є кімната для гостей, — сказала місіс Пескоу. — Якщо вам коли-небудь стане самотньо, місіс Ешлі, пам’ятайте — вона до ваших послуг. Ми будемо вам невимовно раді.

— Звісно ж, звісно ж, — повторював вікарій; і мені подумалося, чи не зібрався він раптом прочитати ще одного вірша.

— Ви всі такі добрі до мене, такі великодушні, — сказала моя кузина Рейчел. — Коли я закінчу зі своїми обов’язками тут, у маєтку, ми ще раз усе обговоримо, гаразд? А поки що прийміть мою вдячність.

Знову балаканина, прощання, і карети рушили вниз доріжкою.

Ми повернулися до вітальні. Вечір минув досить приємно, Бог милував, та я радів, що всі поїхали, і будинок знову поринув у тишу. Вона, мабуть, подумала те саме, позаяк зупинилася на мить, озираючись навколо у вітальні, і сказала:

— Люблю спокій у кімнаті після гостей. Стільці відставлені, подушки розкидані, все навколо свідчить про те, що люди гарно провели час; повертаєшся сам у порожню кімнату, щасливий, що все позаду, щасливий, що можна нарешті розслабитись і сказати: «Ну от, нарешті ми знову самі». Емброуз часто повторював мені у Флоренції, що можна витерпіти компанію гостей лише заради насолоди, яку відчуваєш, коли вони йдуть. Він мав рацію.

Я дивився, як вона розгладжує чохол на стільці і береться за подушки.

— Ви не мусите цього робити, — сказав я їй. — Сікомб, Джон та решта завтра все приберуть.

— Жіночі інстинкти, — відповіла вона мені. — Не дивіться на мене; сядьте й набийте люльку. Вам сподобалось, як пройшов день?

— Так.

Я зручно всівся на стільці.

— Сам не знаю, чому, — додав я, — зазвичай недільні обіди викликають у мене страшенну нудьгу. Це тому, що я не люблю розмов. А сьогодні все, що від мене вимагалося — це сидіти, відкинувшись, на своєму місці, і давати вам можливість говорити за мене.

— Ось коли жінки бувають корисні, — сказала вона, — це частина їхнього виховання. Інстинкт підказує їм, що слід робити, якщо розмова не клеїться.

— Так, але ви це робите непомітно, — сказав я. — Місіс Пескоу зовсім не така. Вона все не змовкає, все базікає, аж вити хочеться. По неділях чоловікам не випадало нагоди вставити й слівце. І гадки не маю, як вам удалося зробити цей вечір таким славним.

— То було славно?

— Ну, так, я вже сказав вам.

— У такому разі краще похопіться та одружіться зі своєю