Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я відчув, як моє тіло враз укрилося холодним потом, і заплющив очі. Глибоко, повільно вдихнув — і присмак у роті зник.

Я знову розплющив очі.

— Пообіцяйте мені, — повторив. — Інакше я, напевно, втну щось немислимо дурне, — я ковтнув. — І нам обом від цього стане гірше.

Елодін поглянув на мене і сказав:

— Надзвичайно чесна погроза. Зазвичай вони набагато грізніші та хряскіші.

— Хряскіші? — перепитав я, виділивши голосом перший склад. — Може, все-таки жаскіші?

— І те, і те, — відказав Елодін. — Зазвичай дуже часто звучить «переламаю коліна» та «зламаю шию», — він знизав плечима. — Я мимоволі уявляю собі жорсткий хрящ, наче у м’ясі.

— А, — промовив я, — зрозуміло.

Якусь мить ми глипали один на одного.

— Я нікого не посилатиму її забрати, — врешті пообіцяв Елодін. — Гавань — підходяще місце для деяких людей. Для багатьох із них — єдине. Але я навіть скаженого пса не схотів би там замикати за наявності кращого варіанту.

Він повернувся й пішов. Я не пішов слідом, і Елодін озирнувся на мене.

— Цього замало, — сказав я. — Пообіцяйте мені.

— Присягаюся молоком матері, — промовив Елодін. — Присягаюся своїм іменем і своєю силою. Присягаюся вічно рухли­вим місяцем.

Ми пішли знову.

— Їй потрібен тепліший одяг, — сказав я. — А також шкарпетки та взуття. І ковдра. І щоб вони були нові. Арі не прийме жодної речі, яку вже хтось носив. Я пробував.

— Вона не прийме їх від мене, — зізнався Елодін. — Я лишав дещо для неї. Вона того й не торкалася, — він повернувся до мене. — Якщо я віддам ці речі тобі, ти їх передаси?

Я кивнув.

— Тоді їй також потрібні близько двадцяти талантів, рубін завбільшки з яйце та новий набір гравірувальних інструментів.

Елодін щиро, просто реготнув.

— А струни для лютні їй часом не треба?

Я кивнув.

— Дві пари, якщо зможете роздобути.

— Чому Арі? — запитав Елодін.

— Тому що в неї більше нікого немає, — сказав я. — І в мене теж. Якщо ми не піклуватимемось одне про одного, то хто це робитиме?

Він похитав головою.

— Ні. Чому ти обрав для неї це ім’я?

— А, — знітився я, — це тому що вона така світла й мила. Вона не має причин бути такою, але вона така. «Арі» означає ­«сонячна».

— Якою мовою? — запитав він.

Я повагався.

— Здається, сіаруською.

Елодін похитав головою.

— Сіаруською «сонячна» — це «левірієт».

Я спробував пригадати, де вивчив це слово. Може, випадково здибав у Архівах?..

Згадати я не встиг: Елодін заговорив.

— Я готуюся викладати одну дисципліну, — невимушено сказав він, — для тих, кого цікавить делікатне й витончене мистецтво іменування, — скоса поглянув на мене. — Мені здається, що для тебе вона може виявитися не геть безглуздою.

— Можливо, я зацікавлюся, — обережно відповів я.

Елодін кивнув.

— Для підготовки тобі варто прочитати «Основоположні принципи» Теккама. Книжка невелика, але солідна, якщо ти розумієш, про що я.

— Якщо позичите мені примірник, буду неймовірно радий її прочитати, — сказав я. — Інакше доведеться мучитися без неї. — Елодін спантеличено поглянув на мене. — Мені заборонено вхід до Архівів.

— Що, досі? — здивовано спитав Елодін.

— Досі.

Він був явно обурений.

— І скільки ж це часу минуло? Пів року?

— За три дні буде три чверті року, — вточнив я. — Майстер Лоррен чітко висловив свою позицію щодо того, чи пускати мене туди знову.

— Це, — промовив Елодін із дивною турботою в голосі, — повна маячня. Тепер ти мій ре’лар.

Елодін змінив напрям і пішов тією ділянкою даху, що її я зазвичай оминав, бо вона була вкрита глиняною черепицею. Звідти ми перескочили вузький провулок, а тоді перетнули похилий дах одного шинку й вийшли на широкий дах із обте­саного каменю.

Врешті ми дісталися широкого вікна, освітленого теплим свічковим сяйвом. Елодін постукав у шибку — різко, наче у двері. Роззирнувшись довкола, я усвідомив, що ми стоїмо на даху Зали Майстрів.

За мить побачив, як сяйво свічки за вікном заступив високий худий силует майстра Лоррена. Він пововтузився із засувом, і вікно повністю розчахнулося, крутнувшись на петлі.

— Елодіне, чим можу допомогти? — запитав Лоррен. Якщо щось у цій ситуації й видавалося йому дивним, то з його облич­чя це було непомітно.

Елодін різко тицьнув на мене великим пальцем через плече.

— Оцей-от хлопчина каже, що йому досі зась до Архівів. Це правда?

Байдужливий погляд Лоррена перейшов до мене, а тоді знову до Елодіна.

— Так.

— Що ж, пусти його туди знову, — сказав Елодін. — Йому треба читати. Ти своє вже довів.

— Він безрозсудний, — категорично заявив Лоррен. — Я планував не пускати його один рік і один день.

Елодін зітхнув.

— Так, так, дуже традиційно. Може, даси йому другий шанс? Я за нього поручуся.

Одну довгу мить Лоррен пильно дивився на мене. Я спробував набути якомога відповідальнішого вигляду. Вийшло не бозна-як, зважаючи на те що я стояв на даху посеред ночі.

— Гаразд, — промовив Лоррен. — Лише до Фоліантів.

— Склеп — це для безпорадних йолопів, які не розжовують власної їжі, — зневажливо сказав Елодін. — Мій хлопчик — ре’лар. Його сприту вистачить на двадцятьох! Йому потрібно досліджувати Сховище й відкривати для себе купу всього ­некорисного.

— Хлопчисько мене не турбує, — спокійно, не змигнувши оком, заявив Лоррен. — Мене турбують самі Архіви.

Елодін простягнув руку та, схопивши мене за плече, трохи підштовхнув уперед.

— А як щодо цього? Якщо ти знову спіймаєш його на пустощах, я дозволю тобі відрубати йому великі пальці. Це має стати прикладом для інших, не думаєш?

Лоррен поволі оглянув нас. А тоді кивнув.

— Гаразд, — сказав він і зачинив вікно.

— От і маєш, — емоційно вимовив Елодін.

— Якого милого? — поцікавився я й заломив руки. — Я… Якого милого?!

Елодін спантеличено поглянув на мене.

— Що таке? Тебе пустили. Проблему розв’язано.

— Не можна пропонувати йому відрубати мені великі пальці! — обурився я.

Він здійняв брову.

— Ти збираєшся знову порушити правила? — в’їдливо запитав Елодін.

— Щ… Ні. Але…

— Тоді тобі ні´чим перейматися, — відповів він. Повернувся і знову пішов угору схилом даху. — Мабуть. Я, бувши тобою, все одно діяв би обережно. Ніколи не можу сказати напевне, чи жартує Лоррен.

***

Наступного дня я відразу після пробудження подався до кабінету скарбника й розрахувався з Ріємом, тонколицим чоловіком, який відав фінансовими справами Університету. Я сплатив тяжко здобуті дев’ять талантів і п’ять йотів, забезпечивши собі місце в Університеті ще на один семестр.

Опісля я пішов до відділу облікових книг і списків, де записався на спостереження в Медиці, а також на фізіогноміку та зцілювання. Далі була залізна й мідна металургія з Каммаром у Промислі. І наостанок — просунута симпатія з Елкса Далом.

Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, як зветься предмет Елодіна. Я прогортав книгу до його імені, а відтак