Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І в ту ж мить мені щось тумкнуло в голові, як ото клямка вхідних дверей, і я відчув, що лечу кудись у безвість.
Опинився я в густому, засніженому лісі. Опинився не сам — поруч зі мною був Барвінок, і ми з ним неспішно трюхикали ледь помітною лісовою стежкою. Ми скористалися тим, що Грицик зі Швайкою зупинилися в зимівнику діда Кібчика, тож вирішили трохи прогулятися до Вовкулацького кута, куди вже давно не заглядали.
Сніг м’яко вгинався під нашими лапами. Ми вдихали морозне повітря на повні груди і ніяк не могли ним надихатись. Адже за Хортицею, звідкіля ми щойно повернулися, снігом іще й не пахло.
— Ось біля цього куща я тебе вперше побачив, — сказав я Барвінкові. — Ви зі Швайкою саме прибули до нашого діда Кудьми. Швайка з дідом обійнялися, а ти стояв і дивився на них. У мене навіть жижки затремтіли — такий ти був великий і дужий.
На пошрамленому Барвінковому писку відбилося щось схоже на посмішку.
— Пам’ятаю, — сказав він. — Ви з Сиріткою видалися мені такими крихітними, що я навіть боявся зійти з місця. Ну, думаю, ще наступлю на вас!
— Ми теж цього боялися, — зізнався я.
І тут до нас долетів різкий запах лісових парубків — так ми називали диких вовків, які час від часу виходили з нетрів, аби помститися тим, хто заприязнився з людиною.
А ще за хвилину ми побачили їх. Четверо ікластих здорованів стояли посеред стежки і щирилися на нас.
— Ну здр-р-р-астуйте, — прогарчав один з них. — Здрр-ррастуйте, з-р-р-адники нашого роду!
— Людські підстилки, — підтримав його інший.
— Зачекайте, хлопці, — заспокійливим голосом почав Барвінок. І я розумів, чому він почав саме так. Грицик зі Швайкою привчили нас не проливати зайве ніякої крові. Але водночас вони навчили нас таких бійцівських штучок, які цим дикунам і не снилися. Саме про це й хотів сказати Барвінок, але зайди його й слухати не захотіли.
— Гр-р-ризімо їх! — на всю горлянку гарикнув перший з вовків і кинувся на Барвінка.
Кресонули ікла. Збризнула кров. Два вовки кинулися на мене з різних боків, проте я пригнувся і вони втелющилися роззявленими пащеками один в одного. Переді мною промайнула лапа, і я з усієї сили клацнув по ній зубами…
І в ту мить пам’ять потягла мене назад. Останнє, що я встиг завважити, як один зі здорованів скавучав на червоному снігу, а решта, припадаючи на різні лапи, з усіх сил накульгувала до рятівної гущавини…
Я стріпнув головою, відганяючи видіння, й сказав:
— Оце, дядьку, мені згадалося, як одного разу вони збиралися розірвати нас із Барвінком.
— Ну і як?
— А ніяк. Гадаю, що після того вони й власної тіні почали боятися.
— Мені теж доводилося з ними зустрічатися, — кивнув дядько своєю лобастою головою і зненацька спохмурнів. — Але тепер не знаю, чи можу впоратися бодай з одним таким. Вік, бачиш, уже не той. Та й розлінувався, біля буди сидячи.
— А я? — не втримався я. — Як ви гадаєте, можу я впоратися з ними?
Дядько забряжчав ланцюгом.
— Мало ще каші їв, — сказав він. — Тому давай краще молитися нашому собачому Творцеві, аби цим парубкам не заманулося навідатися до нас у гості.
У Воронiвцi
Я довго не міг заснути, роздумуючи про лісових парубків. А тоді думки мої перекинулися на те, що сталося після того, коли ми — п’ятсот літ тому — змусили покаятися пана Зарембу в гріхах.
І, мабуть, пам’ять моя таки прислухалася до думок, бо коли я врешті заснув, то відразу побачив себе на дорозі, що вела з Воронівки у світ. Вдалині всідалася пилюка — то лякливі челядники пана Заремби знехотя поверталися до свого господаря.
Проте Швайка з Грициком вже забули про них. Вони легенько смикнули за поводи і, погойдуючись в сідлах, заходилися міркувати, як їм бути далі. Грицик хотів одразу податися до діда Кібчика, аби довідатися, як почуває себе Санько. Затим його дорога мала пролягти через весь степ — аж до того аулу, де він мав викрасти свою Фузу. Швайка наполягав, що треба спочатку заглянути до Воронівки і повідомити всіх, що відтепер їх ніхто й пальцем не зачепить.
Так ми й зробили. Проте одразу вирватися з Воронівки нам не вдалося. Воронівський староста до знемоги реготав, коли Швайка з Грициком розповіли йому про свій жарт із Зарембою. А відсміявшись, сказав, що не вірить жодному слову цього кровопивця.
— Не встигнете ви й за Сулу перебратись, як його зарізяки знову налетять на Воронівку, — наполягав він. — Тож непогано було б, якби ви зі своїми вовчиками залишилися ще на кілька днів.
— Але ж я обіцяв… — Грицик не сказав, кому і що він обіцяв, проте всі зрозуміли, кого саме він мав на увазі.
— Добре, що ти згадав про Фузу, — пожвавішав Байлем. — Гадаю, треба порадитися де з ким… Настю, серце моє, — покликав він дружину. — А йди-но сюди, та скажи цим невгамовним, що негоже без відпочинку знову кидатися світ за очі.
— А куди вони розігналися? — поцікавилася господиня.
Вона саме розчулено спостерігала за тим, як ми хлепчемо юшку з мисочок. З тієї хвилини, коли тітка Настя дізналася про те, як Барвінок перелякав Зарембу, вона ставилася до нас мов до рідних.
— Та куди… Сама ж відаєш, що наш Грицик женихатися надумав.
— Женихатися? — тітка Настя зміряла прискіпливим поглядом Грицика з голови до ніг і похитала головою. — В такому дранті?
— Ну, не таке вже на мені й дрантя, — озирнув себе Грицик. — Саме для козака.
— Та про мене — носи що хочеш. Але на місці твоєї Фузи я б і на поріг не пустила такого обірванця.
— А я не обірванець, — вдоволено усміхнувся Грицик. — У мене, знаєш, скільки всього метляється в саквах? Там є навіть халат, який я позичив у самого управителя Синопських земель. А що вже дарунків для Фузи! Віриш, у тих саквах є такі речі, що й самі принцеси їх не мають. А які кольори! У Воронівці ніхто й не бачив таких.
— Щось не надто віриться, — засумнівалася старостиха. — А де ж твої сакви?
— Як де? У діда Кібчика залишив. Ми ж кинули все, щоб встигнути вам на поміч.
— За це вам із Пилипком велике спасибі, — вклонилася старостиха. — Але ж ті речі, мабуть, так і лишилися в саквах?
— А в чому ж іще?
Старостиха вдарила руками об поли.
— Людоньки, та ви тільки погляньте на нього! — заголосила вона чи не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
