Читати книгу - "Зерно правди"

Я йду від тебе. Прощавай. Ти був правий, слушно весь час передчуваючи, що я ніколи не буду твоєю до кінця. Я для тебе занадто хороша, так було завжди.

Досить, щоб убити? Звичайно.

— У понеділок я на неї чекав.

— Що таке?

— У Великодній понеділок вона мала прийти до мене й залишитися, у вівторок ми планували виїхати й ніколи більше не повертатися.

— Тобто це означає, що вона збиралася розповісти про вас чоловікові?

— Не знаю.

Мать твою! Шацький витягнув телефон і подзвонив до Вільчура, старий поліцейський відразу взяв трубку.

— Негайно хапайте Будника, і мені потрібен хтось для нагляду на Слонечну, до Єжи Шиллера. Треба зробити обшук, а потім очну ставку. Бігом!

Вільчур був професіоналом. Відказав «зрозумів» і поклав слухавку. Бізнесмен дивився приголомшено.

— Як це «обшук»? Адже я вам усе розповів, усе показав.

— Не будьте наївним, люди мені щодня показують і розповідають. Принаймні половина — це чиста туфта, побрехеньки й відверта брехня. А беручи до уваги ваші стосунки з потерпілою...

— Ельжбетою.

— ...я мав би крім обшуку наказати перекопати садок і заарештувати вас до моменту з’ясування всіх подробиць. Може, я так і вчиню.

— Мій адвокат...

— Ваш адвокат зможе написати скаргу, — гаркнув Шацький, у ньому зростала лють, якої він не міг погамувати. — Ви взагалі усвідомлюєте, що приховали надзвичайно важливі для слідства факти? Убито вашу коханку, а ви, маючи інформацію, яка може виявитися вирішальною, сидите й ані пари з вуст, бо про неї погано говоритимуть? Який ви громадянин і патріот, якщо вам начхати на справедливість, а це, нагадую, запорука могутності й існування Республіки Польща! Містечковий антисеміт та й годі, аж нудить від вас.

Єжи Шиллер схопився на ноги, на вродливому обличчі з’явилися червоні плями. Швидкими кроками рушив до Шацького, і коли прокурор уже був певен, що дійде до бійки, задзеленчав телефон. Вільчур. Усе зроблено, добре.

— Що?

Якусь мить Шацький слухав.

— Зараз буду.

Вибіг, біля хвіртки зіштовхнувся з поліцейськими й наказав їм пильнувати Шиллера.

6

Прокурор Теодор Шацький сів на дивані у вітальні Будників, бо йому справді стало недобре. Кров пульсувала у скронях, він не міг зосередити погляду на одному предметі, відчував дивне затерпання пальців рук і неприємний металічний присмак у роті. Різко вдихнув, але це не принесло полегші, навпаки, у легенях закололо, наче повітря було повне крихітних голочок.

А може, це не легені, а серце? Заплющив очі, полічив до десяти, тоді навспак.

— Усе гаразд? — запитала Соберай.

Усіх їх видерли з домашнього затишку. Соберай була в джинсах і червоному флісовому светрі, Вільчур — у дивних коричневих брюках, усередині яких, здавалося, не було ніг, і гольфі, двоє поліцейських у базарних штормівках, таких потворних, що ні в кого не виникало сумніву, що це поліцейські. Шацький у своєму костюмі вкотре відчув себе кретином. І це було лише однією із причин.

— Ні, Басю, — спокійно відказав він. — Ніщо не гаразд. Позаяк дуже важливий свідок, а віднедавна головний підозрюваний у справі про гучне й моторошне вбивство, якого без перерви стерегли двоє поліцейських, зник. І хоча зараз це, звісно, не має жодного практичного значення, я все ж таки дуже прошу, заспокойте мою цікавість і скажіть: як таке, мать вашу, могло статися?

Поліцейські одночасно знизали плечима.

— Пане прокуроре, ми звідси й на крок не відлучалися, присягаємося. Як хотілося їсти, то дзвонили до товаришів, аби ті щось привезли, вони можуть підтвердити. Сиділи перед цією халупою весь час.

— Він виходив?

— Близько полудня кілька разів до саду. Щось підрізав, увімкнув розприскувач, підкрутив поштову скриньку. Ми все нотували.

— А потім?

— Порався вдома, коли стемніло, було видно, що вмикав і вимикав світло.

— Хтось спостерігав за домом з боку схилу?

— Але ж там двометровий мур, пане прокуроре.

Шацький глянув на Вільчура. Інспектор струснув попіл у горщик із фікусом, кахикнув.

— Ми розіслали інформацію до аеропортів, перевіряємо автомобілі й автобуси. Та якщо він подався десь пішака через хащі, боюся, що це не віщує нічого хорошого.

Що ж, можливостей залагодити все тихенько не було.

— Повідомте навколишні районні відділки, я віддам наказ про арешт, оголошу про розшук, складіть текст повідомлення й залагодьте через Кельце, щоб усе це якомога швидше опинилося в медіа. Справа свіжа, мужик не професіонал, а підстаркуватий чиновник, нам, щоправда, дістанеться у хвіст і в гриву, але все має вийти. Принаймні в нас є підозрюваний, а це вже щось, спробуємо продемонструвати це як успіх поліції.

— Це буде нелегко, — буркнула Соберай. — Медіа на це накинуться.

— Тим краще. Кричатимуть про це без угаву, будь-яка продавчиня знатиме Будника в обличчя раніше, ніж він зголодніє й зайде куди-небудь по хліб.

Шацький різко встав, у голові запаморочилося. Він інстинктивно схопив за руку Соберай, жінка глянула на нього з підозрою.

— Усе гаразд. До роботи, ми заповнимо документи в прокуратурі, ви приготуєте повідомлення, за півгодини зідзвонимося, за годину я хочу, щоб це з’явилося в стрічці новин на телебаченні.

Перш ніж вийти, він ще раз роззирнувся міщанською вітальнею Будників. Знову задзеленчав якийсь тривожний дзвіночок. Він почувався, як людина, що дивиться на два малюнки з десятьма відмінностями. Був переконаний, що тут щось не так, але сам не знав, що. Відступив на середину приміщення, поліцейські проминули його й вийшли. Соберай зупинилася у дверях.

— Ти давно тут була? — спитав Шацький.

— Хіба я знаю? Десь місяць тому, кілька хвилин, на каві.

— Щось змінилося?

— Тут постійно щось змінюється, тобто змінювалося. Еля щокілька місяців переставляла меблі, змінювала освітлення, додавала квіти й міняла фіранки, із тих самих речей створювала зовсім інше помешкання. Стверджувала, що воліє провести контрольовані зміни, аніж чекати, доки її душа збунтується й пошукає собі змін усупереч їй.

Шацький незмигно дивився на Соберай.

— Так, я розумію, як це тепер звучить.

— Але крім того, що приміщення виглядає по-іншому, змінився інтер’єр, нічого не бракує? Чого-небудь, що завжди було?

Якусь мить Бася уважно роззиралася.

— У проймі дверей на кухню завжди висіла така перекладина для підтягування, Гжесь на ній вправлявся. Але вона постійно випадала, певне, вони її нарешті викинули.

— Іще щось?

— Ні, мабуть,