Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Щойно вибравшись з халепи, біс повернувся до своїх колишніх бридких манер.

— Нікому не кажи про нашу зустріч. Інакше підстережу тебе ще раз, і тобі буде непереливки.

— Що я, дурень — шукати на свою голову прикрощів? Ні, звісно. Ну, коли я вже не потрібен, то бувай.

Кілька разів змахнувши своїми кажанячими крилами, біс злетів і зник за деревами. Зачекавши зо дві хвилини доки він забереться геть, я знову перетворився на голуба й полетів над пустищем на південь, до Пікаділлі.

17

 «Піннове магічне знаряддя» належало до тих крамниць, куди наважуються заходити тільки найбагатші чи найсміливіші люди. Крамниця займала вигідне місце на розі Дюк-стріт і Пікаділлі й найбільше скидалася на палац, який навіщось притягла сюди компанія спритних джинів, а потім абияк затиснула його між тутешніми одноманітними будинками. По обидва боки широкого сірого бульвару тяглися магічні книгарні й кав’ярні, і на їхньому тлі яскраво освітлені вікна й колони з золотими канелюрами відразу впадали в око. Навіть із повітря аж за милю було чути звідти ауру вишуканої витонченості.

З приземленням мені довелося поморочитись — багато вступів було обсаджено шипами або змащено чимось клейким, щоб відганяти таких капосних голубів, як я. — та врешті я примостився на дорожньому знаку, звідки було чудово видно Піннову крамницю, й заходився спостерігати далі.

Кожна вітрина являла собою пам’ятник претензійності й вульгарності, до яких потай ласі всі чарівники: оздоблене коштовним камінням знаряддя, що обертається на підставках; велетенські лупи над блискучою розкішшю перснів та браслетів; автоматичні дженджуристі манекени в італійських костюмах із діамантовими шпильками — й таке інше. Звичайні чарівники в поношеному повсякденному вбранні, проходячи повз крамницю, мимоволі зупинялись, заздрісно зирили на ці вітрини й простували далі, мріючи про багатство й славу. Простолюдинів тут майже не було — у цій частині міста вони зазвичай не з’являлися.

Крізь одну з вітрин я побачив високий прилавок з полірованого дерева, за яким сидів товстелезний чоловік у білому костюмі. Він височів на стільці, немов на сідалі, й заклопотано віддавав накази стосові коробок, що стояв, хитаючись, коло нього. Нарешті пролунала остання команда, товстун відвернувся і коробки попливли через кімнату. За мить вони повернули, і я зумів розгледіти невеличкого кремезного фоліота[48], який і тяг увесь цей стос. Діставшись до полиць у кутку, фоліот випростав довгого хвоста й заходився підхоплювати коробки по одній і обережно розкладати по полицях.

Я зрозумів, що товстун — це сам Шолто Пінн, власник крамниці. Біс-посланець згадував, що він — чарівник, і я справді помітив у Пінновому оці монокль у золотій оправі. Саме цей монокль і дозволяв господареві бачити справжню подобу свого слуги, бо на першому рівні фоліот здавався звичайнісіньким хлопцем, вочевидь, щоб не лякати перехожих-простолюдинів. Зовні Шолто видався мені небезпечним чолов’ягою: незважаючи на повноту, його рухи були плавні і впевнені, а очі — швидкі й проникливі. Щось мені підказувало, що перехитрити його нелегко; отож я облишив свій попередній намір перекинутись на людину і спробувати щось витягти з господаря.

Малий фоліот видавався для цього кращою кандидатурою, тож я терпляче ждав зручної нагоди. Коли настав час обідньої перерви, потік відвідувачів, що плив до Пінна, став трохи потужнішим. Шолто ласкаво догоджав покупцям, водночас деручи з них як за рідного батька, а фоліот гасав крамницею, подаючи скриньки, плащі, парасольки та інші замовлені речі.

Після кількох таких покупок обідня перерва закінчилась, і відвідувачі розійшлися. Тепер уже Шолто замислився про своє черево. Давши фоліотові настанови, він надяг кошлате хутряне пальто й пішов собі. Я бачив, як він викликав таксі, заліз туди — і автомобіль зник серед вуличного руху. Чудово. Виходить, якийсь час його тут не буде.

Тим часом фоліот повісив на двері табличку «Зачинено», вмостився за прилавком і, вдаючи Шолто, набундючився.

Нагода настала. Я змінив свій вигляд. Голуб зник. Натомість у двері крамниці постукав біс—посланець, точнісінька копія того, якого я відлупцював у Гемпстеді. Фоліот сердито й здивовано поглянув на мене і махнув рукою: мовляв, забирайся геть. Я постукав знову, тепер уже гучніше. Невдоволено скрикнувши, фоліот підхопився, підбіг до дверей і відчинив їх. Над дверима дзенькнув дзвіночок.

— У нас зачинено.

— У мене лист для пана Шолто.

— Його немає. Зайдіть пізніше.

— Я не можу чекати. Це терміново. Коли він повернеться?

— Десь за годину. Господар пішов обідати.

— А куди він пішов?

— Він не казав мені.

Фоліот поводився пихато й зарозуміло. Він, напевно, вважав, що розмовляти з якимось там бісом — це нижче від його гідності.

— Нічого. Я зачекаю. — Я крутнувся, майнув у відчинені двері, прослизнув під фоліотовою рукою і опинився в крамниці.

— Ти диви, яка тут розкіш!

Переляканий фоліот помчав навздогін за мною:

— Геть! Геть! Пан Пінн наказував нікого не пускати!..

— Та не бійся ти, друже. Я нічого не поцуплю.

Фоліот рішуче загородив від мене найближчу поличку зі срібними кишеньковими годинниками:

— А я й не боюся! Зараз тупну ногою — з’явиться горла й зжере будь-якого злодія! А тепер, будь ласка, забирайся!

— Гаразд, гаразд, — я понуро обернувся до дверей. — Ти надто сильний для мене. До того ж, іще й щасливчик. Не всякого візьмуть на таке розкішне місце.

— Оце ти правду кажеш! — фоліот був забіякуватий, та водночас пихатий і боязкий.

— Тебе, напевно, не б’ють. І не карають Розжареним Пунктиром... — бідкався я далі.

— Авжеж, ні! Я — втілення самого сумління! Господар дуже ласкавий до мене.

Я вже зрозумів, що це за тип. Лестун найгіршого зразка. Мені хотілося його куснути[49].Та будь-що він дав мені потрібну зачіпку.

— Ще б пак! — відповів я. — Знає, мабуть, як йому пощастило з таким помічником, як ти. Що йому робити без тебе? Ти переносиш