Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

— Кейн, — починаю я.

«Тобі теж потрібно взяти свої речі», — каже він мені, ненадовго дивлячись мені в очі, перш ніж підтягнутися до Нісуса. Кейн виглядає виснаженим, зморшки хвилювання помітніші на його лобі. «Ми незабаром будемо готові».

Гаразд. Якщо він так хоче грати.

«Лурдес, я вже в дорозі», — кажу я різкішим тоном, ніж потрібно. «Ви можете вирушати».

Але коли я дістаюся до ЛІНИ, вона все ще чекає всередині, біля шлюзу. Її костюм вже одягнений, але її шолом все ще лежить на лавці поруч.

Я відкриваю власний шолом, мої руки стають незграбними й важкими від повернення тяжіння.

«Я думала, що почекаю тебе», — каже вона. «Якщо ви теж хочете створити повідомлення».

“Повідомлення?” запитую я.

Вона схиляє голову набік. «Кейн тобі не сказав?»

“Сказав мені що?”

“Не зважай.” Вона відступає, показуючи на ящик поруч із собою. «Я спакувала запаси їжі та додала стільки води, скільки ми можемо понести. Про всяк випадок».

«Лурдес», — запитую я, і в моєму животі зростає передчуття страху. «Яке повідомлення?»

«Він записав повідомлення для дочки. Я зробила одне для своєї мами. Ми більше не можемо передавати з ЛІНИ, через те, що ми взяли за «Аврору», але вони прикріплені до корабельного журналу. Він відтворюватиметься щоразу, коли його витягнуть, навіть якщо нас не буде на борту». Вона вагається. «Мені здається, Кейн хвилюється, що навіть якщо все піде добре, Верукс можуть не відпустити нас відразу?»

Почуття провини вражає моє серце. «Це можливо», — визнаю я. Також можливо, що я повна мудачка. Я була стурбована лише своїми власними почуттями — якими вони повинні бути чи ні — замість того, щоб думати про потенційні ризики та покарання, які Кейн — і всі інші — теж брали на себе.

Вони дуже ризикують моїм словом, моїм планом. Ця думка змушує мене нудити. Я того не варта.

«Прокляття», — бурмочу я.

Лурдес піднімає брови.

“Вибач, ні. Ніяких повідомлень, — кажу я. Хіба що я зможу надіслати одне собі, тупій. «На Землі у мене не залишилося нікого, кому було б не байдуже». Я кривлюся від того, як жалібно це звучить, навіть якщо це правда. Кілька супервайзерів у груповому домі, інструктори в програмі навчання команди Верукс commweb, якої, якщо подумати, напевне більше не існує.

«О, — каже Лурдес, і її обличчя тане від смутку.

«Це добре», — кажу я, вимушено криво посміхаючись. «Я теж ніколи не любила Землю».

Вона киває після тактовної паузи. “Гаразд…”

Я чекаю.

«Можна я вас почекаю?» питає вона. «Я не знаю, чи хочу я пройти через це», — вона показує в бік шлюзу та Аврори, - «сама». Переминаючись з ноги на ногу з тривожною енергією та темними колами під очима.

«Так. Просто дай мені хвилину».

Мені не потрібно багато часу, щоб схопити уже упакований рюкзак в моїй каюті та запхати кілька змін одягу та засобів особистої гігієни в речовий чохол.

Кінчики моїх пальців торкаються м’якої тканини ковдри мого дитинства. Якусь мить я вагаюся. Це єдине моє майно, що залишилося, пов’язане з моєю матір’ю, але воно також пов’язане з катастрофою, якою став Ферріс. Взяти його з собою — це майже все одно, що накликати на себе проблеми, помахати червоним прапором перед долею та змусити її вдарити знову.

Я хитаю головою. Смішно.

Я засовую ковдру всередину, перш ніж застібнути сумку.

Після того, як ми з Лурдес зібрані, я дотримуюся вказівок Веллера, щоб вимкнути основні системи ЛІНИ (включаючи необхідну діагностику). Позаду я відчуваю погляд ЛІНИ, яка шепоче мені озирнутися, нагадуючи мені, що це, можливо, востаннє, коли я бачу свій дім за минулі вісім років.

Але я змушую себе йти далі, дивлячись вперед. Озираючись назад, нічого не можна отримати.

Нам потрібно трохи більше часу, щоб дістатися до атріуму, бо ми несемо ящик між собою. Лурдес не має великого досвіду в нульовій гравітації, і їй важко координувати свої рухи.

Зрештою, легше було просто прив’язати її до себе.

«ТЛ… Клер», — тихо каже вона, коли ми підходимо до порогу атріуму. «Це добре, якщо я закрию очі?»

Роблячи її повністю залежною від мене, щоб я її туди безпечно доставила. У мені спалахує розчарування. Я не хотіла цього. Я не хочу цього. Раптом мій костюм став занадто тісним, занадто теплим.

Крім того, хіба це не те, що я вже роблю? Приймати рішення для людей, які залежать від мене, щоб зробити це правильно?

«Звичайно», — кажу я, намагаючись не дозволити напрузі просочитися в мої слова. Зрештою, мабуть, кращим вибором для всіх нас, включаючи Лурдес, буде те, що вона не побачить померлих пасажирів зблизька.

Кейн, на щастя, чекає на вершині сходів і без жодних слів допомагає, простягає руку, щоб взяти ящик і штовхнути його до номерів. Потім він підтягує Лурдес, звільняючи її від мене, і веде її в коридор, повз перегородку.

Я слідую за ними. Веллер нарешті увімкнув світло, і все виглядає майже нормально. За винятком кривавого повідомлення на стіні, яке я досі не розшифрувала.

«Це безпечно», — каже їй Кейн тим самим ніжним тоном, який я чула, коли він звертався до своєї дочки. Це змушує мене ревнувати від заздрощів і палати від ненависті до себе одночасно. «Ви можете відкрити очі».

Я чую, як вона задихається. «Тут так гарно! Подивіться на стіни!»

Ще один ентузіаст справжнього дерева. Я хитаю головою.

«Місток у кінці коридору і за рогом», — каже він Лурдес. «Просто тягніться до дверей. Якщо ви втратили хватку або пропустили двері, не панікуйте. Я буду за вами за хвилину».

«Добре», — каже вона, звучачи впевненіше, ніж раніше. У нього є дар заспокоювати.

Кейн повертається до мене та ящика, який плаває поруч.

Я винна йому вибачення. Більше ніж одне. Я відкриваю рота, але слова не виходять.

«Ти в порядку?» — питає він, зосереджуючи увагу, навмисне, здається, на ящику.

Чому б мені не бути в порядку? Саркастична відповідь миттєво вискакує на кінчик мого язика, але я ковтаю її за секунду до того, як вона вилетить.

«Сподіваюся, що не вбила нас усіх, вирішивши це зробити», — визнаю я, дивуючи саму себе.

«Ти нікого не змушувала», — нагадує він мені.

«Ви впевнені в цьому?» — легенько запитую я. Після мого поцілунку він відчував би потребу піклуватися про мене. Він просто такий.

«Я впевнений, що ми всі любимо слухати ці зворушливі бесіди на загальному каналі зв’язку», — протягує Веллер мені на вухо, повертаючи моє обличчя гарячим від збентеження. «Ми готові вирушати».

Кейн крутить йому пальцем, але голос у нього спокійний і рівний. «Зрозуміло. Це між нами.”

Коли він бачить, що я дивлюся на нього, він знизує плечима. «Мені стає легше, навіть якщо