Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

— Але тобі не треба все вирішувати зараз, — уловила той вираз обличчя Вероніка. — Усе із часом стане на свої місця, а поки що офіційно запрошую вас пожити в моїх скромних апартаментах.

Таня вдячно поглянула на подругу. Так вони й вирішили.

За двадцять хвилин, коли патрульні усе запротоколювали й поїхали, жінки зібрали найнеобхідніші Танині речі в базарну картату сумку і вийшли з дому.

Де-не-де на вулиці ще стирчали сусіди, які в халатах і капцях повискакували з дому, даючи волю цікавості.

— І чому ти завжди там, де щось стається? — зустрів їх на вулиці Андрій.

Вероніка кинула на чоловіка скептичний погляд і вже збиралася дати прочухана.

— Куди доставити пані? — запитав Андрій у Тетяни, підхоплюючи в неї сумку.

— Та ми до Вероніки… — невпевнено усміхнулася Таня.

— Зрозуміло, усе зробимо як належить, — зробив уклін чоловік.

— Звідки ти взагалі узявся? — зашипіла на Андрія Вероніка, намагаючись якнайшвидше минути Антонів двір, де з вікна визирала Софія.

— Усе просто. Почув поліцейські сирени й вирішив, що тобі вчергове потрібна моя допомога. І не помилився.

— Коли це мені була потрібна твоя допомога? — фиркнула Вероніка. — Я з усім впораюся сама.

— Авжеж, — саркастично мовив Андрій.

Таня переводила зацікавлений погляд то на подругу, то на її сусіда і вперше за останні дні не думала про своє горе.

Вероніка розслаблено вмостилася на диван і заходилася гортати районну газету. Нічого з висвітлених там подій не зацікавило жінку, але вона прагнула чимось себе зайняти. Відтоді як Таня переїхала до неї, минуло два дні, і Вероніка почувалася спокійніше, знаючи, що подруга поруч. Навіть її переживання щодо вбивці, який може полювати за Тетяною, стали не такими соковитими. Врешті-решт, баба Тоня нажила собі купу ворогів, хтось міг не витримати й прикінчити стару, а Таня — зовсім інша людина, вона — хороша.

Вероніка відклала газету. Тиша, що панувала в домі, була такою рідкістю і дивовижею. Телевізор був вимкнений. Носик гарно повечеряв і міцно спав біля ліжка, лише іноді ледь смикаючи лапкою. Очевидно, когось наздоганяв у своєму собачому сні. Таня разом із Лідією Степанівною пішла прогулятися вечірньою вулицею. У школі тривали канікули, тож на роботу лише через три дні, на учительську районну конференцію. Вероніка раптом подумала, що це вперше за останній час вона може насолодитися спокоєм. Але їй це швидко набридло. Жінка кілька разів набрала сина, але телефон повідомив, що абонент поза зоною. Тоді вона кинула мобільний на диван і знову взялася за районну газету.

Сторінки в газеті закінчились, а Веронічине відчуття, що треба щось робити, ні. Жінка знову взяла телефон, цього разу — аби звірити час. На екрані висвітилося «22 : 15».

«Ого, як уже пізно», — подумала Вероніка.

Вона набрала Тетяну, щоб дізнатися, де вона, але почула, як телефон подруги вібрує у сусідній кімнаті. Тоді жінка вирішила сама навідати Лідію Степанівну.

Надворі панувала плюсова температура, однак мряка й вечірній туман неприємно дошкуляли. Вероніка накинула капюшон і прискорила ходу, але зупинилася, минаючи Андріїв двір. Її відмінний із плюсом слух уловив якийсь дивний звук. Різнокольорова гама знов замигтіла перед очима. Жінка зрозуміла, що щось не так, але поки не могла збагнути що.

***

Андрій обперся рукою об кахель душової кабіни, насолоджуючись тим, як цівки води стікають тілом. На мить у пам’яті з’явився образ Вероніки з їхньої першої зустрічі. Та чоловік вирішив не будити своє єство і, щоб відволіктися, заходився мити голову. Запах м’яти й ментолу вдарив у ніздрі, коли Андрій намилив голову шампунем.

Чоловік насвистував мотив із «Гри престолів», коли, окрім крапель води, що розбивалися об кахлі, почув ще якийсь незнайомий шум. Андрій вимкнув душ і прислухався. Але в домі панувала тиша. Ніяких сторонніх звуків не було, окрім води, що скрапувала з розпилювача.

Крап… Крап… Крап…

Андрій знову крутнув кран.

«Really, дарма ти дивився “Воно” на ніч, уже пора на мультики переходити», — подумки поглузував із себе і спробував не концентрувати уваги на моторошному відчутті, що хтось за ним спостерігає.

На свій сором, чоловік навіть очей не хотів заплющувати, але піна зрадницьки полізла до рогівки. Андрій замружився, аби підставити обличчя під гарячий струмінь. У цей момент знову почулося шурхотіння.

Незважаючи на пощипування від цього бісового м’ятного шампуню, чоловік розплющив очі. Скляні двері душової кабіни були вкриті конденсатом. Тому попри всі зусилля Андрій нічого не розгледів. Він не бажав відчиняти дверей душової, щоб не запускати холодного повітря, тому знову прислухався.