Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

— Доброї ночі, — Кіан вийшов з-за дерева, злякавши Дженну. Та аж на крок відступила. — Дженна?

Питав чисто формально: з десяток її фото вже були дбайливо складені у файлі. 

— Еллінгтон-молодший, — вирекла вона й примружилася, вуста скривила, наче й не чекала. — Який ти тепер видатний. 

Кіан війнув бровами. Тепер? Він намагався пригадати рік, коли Дженна з чоловіком перебігли дорогу батькові. Самому Кіанові було двадцять сім, але цієї справи він не пам’ятав, тому найімовірніше, це сталося ще раніше, за п’ять років тому, саме в той час, коли він жив з матір’ю поперемінно то в Лондоні, то у Веллінгтоні, то в Нью-Йорку. 

Не отримавши відповіді на свою фразу, Дженна прочистила горло й продовжила: 

— Вірю, що зможу тобі чимось зарадити у твоїх негараздах, Еллінгтоне, але попрошу дещо взамін. 

Кіан вигнув брову. 

— Збереження життя? Дженно, ви зрадниця в будь-якому випадку і з будь-якого боку. 

— Ви гарантували мені безпеку, — вона спохмурніла. 

— Під час зустрічі — так. Можливо, і після, якщо ми тут не затримаємося. 

— Мого чоловіка вбили у в’язниці, куди ви запроторили його за злочин, який він не вчиняв. Як гадаєш, я кудись поспішаю? 

— До свого чоловіка? — припустив Кіан, але тут же видихнув і зібрався. — Ми втрачаємо час. Якщо інформація, яку ви нам надасте, справді ціннісна, можу пообіцяти виїзд за межі країни й зникнення з усіх можливих радарів. 

Дженна скептично всміхнулася. 

— Навіть з ваших власних? Ти не можеш гарантувати, що твій батечко не прислухається до твоїх слів, що він не вирішить, що його син — бездумне хлопчисько, що наробило помилок і надто м’яко поводиться зі зрадниками? 

— Не вирішить. 

Батько останнім часом на все, що намагався зробити Кіан з портом, махав рукою. Можливо, довіряв Кіанові, можливо, розумів, що краще за нього ніхто нічого не зробив. Він постійно сидів в офісі й перебирав папірці й заправляв економічним сектором бізнесу за допомогою свого помічника Гранта, а все інше — робота поза офісом — лягало на плечі Кіана. Так сталося давно, майже відразу, як мати відправила його назад до Нового Атлантиса до батька. А той ніколи не вирізнявся терпимістю: сідай та й роби. Кіан сідав та робив. І його тішило те, що батько був задоволений, що прислухався до його рішень — це дозволило йому принаймні вберегти Віві. Проте він не знав, що станеться, якщо зробить крок не туди.  

Як-от з Дженною. 

— Мені не потрібно переїзду. Мені треба те, що ви забрали в мого чоловіка перед тим, як убили його. А ще пообіцяйте, що забудете про мене після цього. 

Кіан напружився. Чоловік Дженни — деякий Рейнгольд Томпсон — був дрібним підприємцем, співвласником невеликої компанії «Motor et Cycle Ind», яка, з усім тим, теж працювала нелегально — збувала запчастини за кордон. Компанія батька поглинула малий, проте досить перспективний бізнес Томпсона, того відправила у в’язницю. Інший співвласник — який невідомий чоловік на ім’я Серрано, певно, іспанець або мексиканець, — помер майже відразу після розорення бізнесу. Про нього інформації було незвично мало, що Кіан запросив детальніший пошук. Катріна попросила більше часу на це. 

Але ж не може Дженна й справді випросити повернути бізнес чоловіка. 

— Не боїтеся, що інша сторона матиме на вас зуб? 

— З цим я розберуся сама. Поверніть мені оригінальні документи на земельну ділянку маєтку в Канкуні. Я знаю, що ви не могли їх знищити або передати третім особам. 

Документи на маєток і справді малися, Кіан переглядав їх перед зустріччю. Видко, не так сильно й турбував Дженну сімейний бізнес, як пам’ять про чоловіка — маєток був родинним і досить старим. 

— Домовились. Ваша черга. 

Дженна секунду подумала, а затим витягла із сумки клаптик паперу й простягнула його Кіанові. 

— Імен називати не стану, але написала місце, де найчастіше збираються ті, хто причетний до керівництва махінаціями в порту. 

Кіан глянув на папірець — адреса елітного клубу десь у центрі, — а потім скосив очі на жінку. 

— Чому без імен? Ви ж сказали, що не боїтеся. 

— Не боюся, але не стану видавати їх так просто. Їх двоє: чоловік та жінка. Чи то радше дівчина віку Вів’єн. 

Вимовляючи ім’я, Дженна питливо глипнула на Кіана. Той постарався зберегти нейтральний вираз обличчя.  

— Які мотиви? 

— Усе вам розкажи. Пошукаєте — і знайдете. 

— Дженно, — попереджувально вимовив Кіан і сунув папірець до кишені. 

— У мене був єдиний — помститися за чоловіка. У дівчини схожий. Її батько сильно постраждав від ваших дій. А чоловік мав мого Рейнгольда та її татка за хороших друзів. 

— Вони пов’язані з «Motor et Cycle Ind»? 

Дженна стенула плечима. 

— Інакше їм би нічого не вдалося. Досвід — велике діло. 

Кіан кивнув і більше не став нічого питати. 

— Документи отримаєте завтра. Дякую за співпрацю. 

Жінка відразу ж сполошилася. 

— Гей, з чого б це мені вам довіряти? Вам нічого не стане обманути мене. 

Кіан видихнув. Йому хотілося потерти очі, позіхнути, всістися, можливо, заснути. 

— Ну, доведеться таки довіритися. 

— А ви б на моєму місці так і вчинили? 

— Безвихідь — жахлива штука. 

— Ненавиджу Еллінгтонів, — виплюнула Дженна й відступила на кілька кроків назад, наче збиралася втікати.

Хлопець усміхнувся й схилив голову набік. 

— Хороша фраза, але Вів’єн сказала її раніше. 

Дженна пішла, увесь час озираючись. Кіан підійшов до броньовика й глянув на чоловіка, який знову палив. Його вузькі розкосі очі видивлялися щось невидиме в темноті. 

— Лишимо її так? — спитав він коротко, проте в голосі ковзнуло недовір’я. 

— Ні, установи стеження на віддалі, не втрачати її з поля зору. Знає забагато, не можна її так відпускати. 

— Якщо проколеться десь? 

— Ну, вона ж поспішає. Але чомусь я впевнений, що не робитиме зайвих рухів.