Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Міра 

Ліра тихо схлипнула, потираючи очі.

— Мені не подобається цей подарунок, — пробурмотіла вона.

Я скосила на неї погляд, і в ту ж мить її слова пробралися крізь шок, змушуючи мозок запрацювати швидше.

Подарунок…

Серце стислося.

— Ти впевнена? — мій голос зірвався на шепіт, хоча я й сама бачила, що вибух пролунав, щойно відкрили кришку.

Ліра кивнула.

— Це точно був подарунок… У ньому була вибухівка.

У залі залунали вигуки. Герцог Дарлійський різко випростався, його очі зблиснули гнівом.

— Схопити їх! — прогримів він, вказуючи на Ноеля та Дейрона. А сам стрімко вийшов із зали.

Вартові, що досі намагалися розібратися з хаосом, миттєво підкорилися наказу.

— Чекайте! — я виступила вперед, але зброя вже була направлена на двох драконів.

Ноель не рухався, ще надто слабкий після вибуху, проте Дейрон стиснув кулаки.

— Ви що, здуріли? — гаркнув він. — Думаєте, я сам себе підірвав би?

— Один із подарунків був ваш! — відрізав охоронець. — Не пручайтеся, герцог розбереться.

Я дивилася на них, а в голові вирували думки.

Хтось із них убивця?

Не може бути.

Я добре знала Ноеля — чуйний, уважний, він би нізащо не зробив такого. Та й мотиву в нього не було.

Дейрон… Він, звісно, скалка в дупі, але щоб убивство?

Щось тут не так.

Колесо карети зламалося…

І це точно не випадковість.

Я різко розвернулася й вибігла із зали. Ноги самі несли мене до кабінету герцога.

Там уже допитували слуг, які поїхали за нашим візником.

— Що з каретою? — запитала я, навіть не переводячи дихання.

Один із чоловіків насупився:

— Візника не було.

— Що?

— Лише порожня карета. Коробки всередині, а візник зник.

Мене пробрав холод.

Герцог зціпив зуби.

— Отже, ніяких доказів… Ніхто не бачив, хто міг підмінити коробки або підкласти вибухівку. Це могли бути й не дракони.

Він рвучко повернувся до мене:

— Але кому це потрібно?

Я вже знала відповідь.

— Ваші землі межують із територією драконів. Це комусь вигідно.

Герцог нахмурився.

— Хочеш сказати, що це провокація?

— Ноель — принц, — я зробила крок уперед. — Хтось хоче розсварити вас.

Він мовчав, обдумуючи мої слова.

Я вдихнула глибше.

— Я знаю їх. У них немає мотиву. Вони не здатні на таке. В кареті ніхто не нервував. Я була з ними весь час.

Герцог уважно подивився на мене, потім кивнув:

— Гаразд. Ти маєш рацію. Скоріше за все, це чиясь інтрига.

Раптом повітря біля столу затремтіло, і над пергаментами з’явився світлий спалах.

Магічний лист.

Герцог перехопив його, швидко пробіг очима й стиснув пальці.

— Що сталося? — запитала я, помітивши, як у нього затремтів кулак.

Він повільно підняв на мене погляд.

— У цей самий час у палаці імператора також стався вибух.

У грудях щось обірвалося.

— Є жертви?

— На щастя, всі живі. Але тепер зрозуміло, що це не просто напад. Це війна.

Серце закалатало в грудях.

— Що нам робити?

Герцог ще раз пробіг очима листа, коли двері раптово розчинилися, і до кімнати зайшла леді Фрея.

— Я теж отримала таке ж повідомлення, — сказала вона рівним голосом, але в очах палав холодний вогонь. — І дещо ще.

— Що там? — герцог стиснув пергамент у руці.

— В імперії підозрюють драконів. Напади сталися майже одночасно, а значить, вони координовані. Тому…

Вона зробила коротку паузу, її погляд ковзнув по мені.

— Всіх драконів слід узяти під варту.

— Що?! — мене охопив жах.

Фрея зітхнула, ніби їй було шкода.

— Ноеля та Дейрона вже відправили в підземелля.

— Це помилка! — я зробила крок уперед, але наткнулася на її байдужий погляд.

— Докази свідчать проти них, — леді Фрея поправила рукав. — Імператор наказав діяти швидко.

— Але…

— Крім того, — перебила вона, — я наказала взяти під варту всіх драконів у Школі.

У мене перехопило подих.

— Ви тримаєте їх як заручників?!

Фрея знизала плечима.

— Якщо це війна, вони нам знадобляться.

Я стиснула кулаки.

Мене провели до кімнати. Якось неправильно було сидіти тут, доки Ноель із Дейроном під вартою.

Я ходила туди-сюди, в голові крутилися думки.

Це не вони. Я знаю це.

Чому ніхто мене не слухав?!

Нарешті я зупинилася, вдихнула глибоко й стиснула пальці.

Я не могла сидіти склавши руки.

Я мусила поговорити з Ноелем і Дейроном.

Я вийшла з кімнати й зупинилася, намагаючись визначити, куди йти. Я не знала цього місця добре, але була впевнена—Дейрон і Ноель десь у підземеллі.

Я рушила вперед, уважно прислухаючись до звуків навколо, коли раптом почула кроки. Моє серце прискорилося, але, повернувши голову, я побачила знайоме обличчя.

— Куди це ти зібралася? — Матей схрестив руки на грудях, з цікавістю дивлячись на неї.

— Ти ж розумієш, що це не вони, — прямо сказала я, сподіваючись, що він не стане мене зупиняти.

Матей важко зітхнув.

— Я знаю. Драконам вистачає своїх справ, щоб ще й лізти в імперські інтриги.

— Тоді допоможи мені їх визволити. Ми втечемо.

Він похитав головою.

— Міро, я не можу. Піти проти батька…

— Тоді просто проведи мене, — наполягла ч. — І ти мене не бачив.

Матей мовчав кілька секунд, а потім коротко кивнув.

— Гаразд. Але, якщо нас помітять…

— Нас не помітять, — запевнила я.

На щастя, нам справді ніхто не трапився. Коридори були порожні, а біля підземелля навіть не було охорони. Очевидно, магічні замки на ґратах здавалися надійнішими за вартових.

Я кинулася до решітки. Усередині, на кам’яній підлозі, сиділи Ноель і Дейрон. Вони підвелися, щойно побачили мене.

— Міра?! — вигукнув Ноель, роблячи крок уперед.

— Що ти тут робиш? — додав Дейрон, його голос звучав одночасно здивовано й схвильовано.

— Я в порядку, — відповіла вона. — Але це неважливо. Я витягну вас звідси.