Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Зранку я прокинулась з відчуттям тривоги, що залізла під шкіру ще з ночі. Телефон світився сповіщенням. Незнайомий номер. 

“Не радій зарано. Все ще попереду.” 

Я вдихнула повітря крізь зуби. Іра щось жартувала з Розою за столом, а я сиділа навпроти з застиглою посмішкою. Маска. Тонка, як папір. Ламається від подиху, але поки тримається. 

По обіді — ще одне. Той самий тон, той самий страх, що повзе по спині. 

“Я тебе не відпущу. Не думай, що сховалась.” 

Я сиділа на лавці біля корпусу, а діти грались неподалік. Сонце світило на обличчя, але мені було холодно. Телефон в руці здавався гарячим, ніби ось-ось обпече. 

Це стало останньою краплею. 

І коли вже зовсім стемніло, а діти розійшлись по кімнатах, я пішла до кухні, де сидів Дамір. Він підняв на мене очі, спокійні, як море після шторму. Не став нічого питати. Просто чекав. 

Ми сиділи біля кухні в санаторії. Пізній вечір. Вікно трохи прочинене, тягнуло прохолодою, але мені було навіть добре — цей холод приглушував спогади, які я нарешті зважилась витягти з себе. Дамір мовчав, чекав. Не тиснув. І тому я змогла заговорити. 

— Був вечір, зима, Львів. Ми повертались від моїх... І щось в ньому вже тоді було не так. Тиша — гірша за крик. Я відчувала її на шкірі, як голки. А коли ми опинились в квартирі, він... — я затнулася. — Він не витримав. Почав кричати, казати, що мої батьки мене від нього відвертають. Що вони його зневажають. Що я — теж. 

Дамір не перебивав. Він дивився просто, з тією тишею в очах, яка не страшна, а рятує. 

— Схопив мене. Спочатку за плече. Потім труснув. Так, що голова відкинулась назад. Я впала. Не плакала. Навіть не закричала. Просто... просто завмерла. 

Я подивилась на Даміра. Він стиснув губи. 

— Я мала піти тоді, я знала. Кожна клітина тіла кричала: тікай. Але я сиділа. І чекала, поки він засне. І не пішла. 

— Чому? — спитав він тихо. Без осуду. Лише з болем. 

— Тому що тоді я ще вірила, що це моя відповідальність. Що якщо я піду — він зламається. Що я винна, бо, може, щось зробила не так. Бо мене навчали — любов це коли терпиш, розумієш, рятуєш. А не коли себе рятуєш. — Я посміхнулась криво. — І я тоді ще любила. Ту стару, хвору, зранену любов. Яка не дає повітря. Але здається єдино можливою. 

Дамір мовчав довго. Потім сказав: 

— А тепер? 

Я подивилась на нього. На очі, в яких не було злості. На руки, які ніколи не стискались у кулак. 

— А тепер я вчуся любити по-іншому. І мені страшно. 

Він простягнув руку — не щоб торкнутись, а просто щоб вона була поруч. Я взяла її. 

— Але з тобою... мені хочеться спробувати. 

Тиша знову впала, але цього разу — як ковдра, як захист. І в ній мені стало трохи тепліше. Нарешті. 

Цей момент був наче перехід — з темряви в щось нове. Нехай і лякливе. Але справжнє. І я, нарешті, зробила крок.