Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Це щось не добре. Вона змінюється – це очевидно. Та ким вона стане? І чи не принесе шкоди нам? — насторожився Мерлін. — Я поговорю з Нею. Вона повинна щось знати, це ж Її рук діло, Вона це все вигадала. Шкода дівчини, скільки всього їй довелось витерпіти.

—Поговори з Нею. Нехай скаже, що нам робити й до чого готуватись, — Тимур підвівся зі стільця й вийшов з бару, залишаючи Мерліна з думками наодинці.

***

Машина рухалася проспектом у бік центру.

– Катюш, ти як почуваєшся? — озирнувшись назад, Максим подивився на дівчину, що сиділа на задньому сидінні.

– Нормально. Мені вже трохи краще, — відповіла вона. Її ніжний голос пестив вухо.

– Морозиво хочеш? — обізвався Артем, уважно стежачи за дорогою, він впевнено вів машину.

– Шоколадне з полуницею.

– А як же крабові палички? — Макс здивовано глянув на неї.

– Перехотіла. І чипсів хочу, — надувши губи, відповіла вона. Йому подобалося те, як поводилася Катя.

– То яблук вона хоче, потім крабів, потім морозиво шоколадне з полуницею, — жартома обурювався Артем.

Молода пара стояла біля проїзної частини й чекала на когось.

– Я відчуваю її запах, — з усмішкою мовила Дженні.

– Здається, її улюблена ягода — полуниця, — сказав молодий чоловік, втягуючи носом повітря.

– У шоколаді з тонким ароматом м’яти, — додала вона.

– А тепер вона ще й чипсів хоче. Ти вже визначся, чого хочеш, — Антонов глянув в дзеркало заднього виду, звертаючись до Каті.

– Хочу всього й одразу, — примхливо відповіла вона. Хлопці засміялися. Артем багато віддав би за те, щоб частіше чути її сміх. Її сміх був дзвінкий, як дзвоник. Від її посмішки по всьому тілі розливалося тепло.

– Я чую звук шин, — радісно мовила Дженні, чекаючи машини.

– Вони десь поруч. Але де саме зрозуміти не можу, — хлопець збентежено почав оглядатися по сторонах у пошуках потрібної машини, та все ніяк не міг її знайти.

– Звук посилюється. Вони наближаються, — з нетерпінням сказала Дженні.

– Відчуваю запах бензину.

– Вони зовсім поряд.

Чорний BMW проїхав повз пару, яка навіть не помітила їхню присутність.

– От же ж! Вони проїхали у нас під самим носом! — зло сказав Тимур.

– Поки він поряд, ми навряд чи зможемо її побачити. Вона під його захистом. Це буде важче, ніж я думала, — з досадою відповіла Дженні.

– Мені подобається ця гра «зловити невидимку», — з усмішкою мовив Тимур.

– А мені, ні! Я завжди на відмінно виконувала будь-яке завдання. Я могла знаходитись за квартал від жертви, мені треба було лише подумати про неї і я могла відібрати в неї життя! А зараз я, як маленьке сліпе кошеня! — її очі від гніву знову ставали чорними. Тимуру стало якось ніяково.

—Мерлін сказав, що допоможе нам. Не хвилюйся ти так, — Тимур намагався заспокоїти її.

—Я б йому не довіряла. Він щось приховує, та поки не знаю, що саме, — глибоко вдихнувши, повільно видихнула й розплющила свої чудові сірі очі.

—Чому ти так думаєш? — Тимур був напружений, від цієї дівчини можна очікувати що завгодно.

—Відчуваю. Ходімо, я хочу ще раз спробувати її знайти. Я просто так не здамся! — чоловік з досадою закотив очі й слухняно пішов за Дженні.

***

Артем увійшов до студії для практик, кілька хлопців стояли перед дзеркалом та відпрацьовували хореографічні рухи. Максим увійшов слідом за другом.

– Привіт, хлопці, — привітався Артем. Він підійшов до Андрія і простяг руку на знак вітання, той у відповідь потиснув її.

– Привіт. Вибачте за запізнення. У нас тут дещо трапилося просто, — привітав хлопців Максим. Коли хлопець підійшов до найстаршого учасника групи для рукостискання, інші учасники побачили дівчину, що прийшла разом з Антоновим.

– Можна, щоб моя подруга була присутня під час практики? — запитав Артем хлопців.

– З чого б це? — здивувався Андрій.

– І як давно ти знайомий із нею? — підходячи ближче до Артема, насторожено спитав Микита.

– Ще зі старшої школи дружимо, — почухавши потилицю, відповів менший.

– А чому ти про неї ніколи не розповідав? — спитав Павло.

– Просто вона переїхала в інше місто, і ми перестали спілкуватися, — виправдовувався Артем.

– Але ось ви зустрілися, і ти вирішив привести її в компанію, — відгукнувся Сергій, підходячи ближче до друга і простягаючи йому руку, хлопець відповів рукостисканням.

– Та ще щоб була на практиці, — обурився Микита. Він сидів біля стіни, спираючись спиною на дзеркало.

– Просто вона вагітна, — відповів Артем, і хлопці почали сміятися. Микита завалився набік від сміху, інші хлопці ледве стояли на ногах. — У неї токсикоз зараз, — продовжував говорити Артем.