Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Рада

Попри прогнози лікаря, Рада все ж отямилася. Вона пролежала без свідомості майже тиждень. За цей час дівчина помітно схудла,  вилиці стали гострішими. Єдиною ознакою життя залишалося тихе серцебиття.

Розплющивши важкі повіки, вона втупилась у стелю. Не розуміла, де перебуває і що сталося. Останнє, що пам’ятала, — холодний дощ і наскрізь мокра сукня.

— Альбрехт... — хрипко прошепотіла вона, судомно вдихаючи повітря і намагаючись підвестися. Але щось стискало грудну клітку, дихати було важко.

На те, щоб піднятися з ліжка, пішло чимало зусиль. Тіло здавалося чужим, неслухняним.

— Мені потрібно поговорити... — прошепотіла Рада. Лежати далі було нестерпно. За час, поки вона була непритомна, їй снилися дивні сновидіння. У них її друг був далеко — і в небезпеці.

Тримаючись за стіну, вона підійшла до вікна. Надворі вирувала та сама жахлива погода, що й того дня. Намагалася рухатися повільно й обережно — і рушила до дверей. У голові билася лише одна думка: де Альбрехт?

Вона вже майже дісталася дверей, коли ті раптово розчинилися. До кімнати увійшли лікар та Мерлін.

— Навіщо ви встали? Вам ще рано! — насупився лікар.

— Мені потрібно побачити Альбрехта! — твердо промовила Рада, раптово відчувши впевненість у ногах.

— Це неможливо. Його немає в столиці. Я відправив його на завдання. — холодно кинув Мерлін.

— Ні! — дівчина схопилася за стілець, щоб не впасти. Звістка підкосила ноги. — Але... як же...

— Невже ти думала, що він буде поруч із тобою? Я призначив тобі прислугу. Про мого брата забудь.

У голосі Мерліна бринів неприхований гнів.

— Ви не мали права його відпускати! Прошу, поверніть його назад! — вигукнула Рада. Але Мерлін не відповів. Втративши сили, вона опустилася на коліна. — Прошу вас... поверніть його!

— Ні!

— Я навіть не наближатимусь до нього, якщо ви цього хочете. Але він у небезпеці! Його потрібно повернути в Зарганс! — вигукнула вона, зойкнувши від раптового болю в грудях.

— Якби щось сталося, мені вже б доповіли. Лікарю, поверніть її до ліжка й простежте, щоб виконувала всі вказівки. Щойно ми закриємо Тріщину — ти повернешся додому, Радо. — твердо сказав Мерлін.

Рада зрозуміла: жодного компромісу він не допустить. Вона здогадалася, чому поїхав Альбрехт. Після того, що між ними сталося...

Вона ледь стримувала відчай. Ні, вона не любила Альбрехта... Але не могла його втратити.

— Якщо я провинилася перед вами — вибачте. Я зробила дурницю. Але, прошу, повірте — я не бажаю зла ні вам, ні Альбрехту.

— Я тобі не вірю. — відрізав Мерлін. — Я бачив його, коли він вирушав.

Очі Ради сповнились зневагою. Від розпачу не лишилося й сліду.

— Я не віддам його нікому! Запам’ятайте це! — хижо вищирилася вона. —  Якщо з моїм другом щось станеться — я буду мстити. І тоді навіть смерть не врятує! — дівчина відвернулась. Самостійно піднятись вже не могла.

Її охоплювала лють. На щастя, Мерлін вийшов. Тепер Рада знала точно: в особі Великого герцога вона знайшла ворога.

* * *

Альбрехт

Коли воїнів Роена стало більше, чинити опір було вже неможливо. Загін капітана Радислава взяли в полон.

Альбрехту зв’язали руки, зняли меч і латні рукавички. Він шукав поглядом ватажка загону. У душі сподівався не побачити Морла.

Але вийшов інший. Високий чоловік з русявим волоссям, підстриженою бородою і мечем у розкішних піхвах. Це мав бути хтось із близького кола короля. Альбрехт не помилився.

— Генерале Уолте, що робити з бранцями? — звернувся до нього воїн.

Уолт криво посміхнувся, кинув на полонених оцінювальний погляд і зробив кілька кроків уперед:

— У нас завдання. Якщо співпрацюватимете — виживете. Ми знаємо, що серед вас є Золотий Грифон. Віддайте його — і ніхто не постраждає.

У загоні здійнявся шепіт. Тільки Альбрехт розумів, про що йшлося.

— Це помилка. У нас немає жодного Золотого Грифона. — твердо відповів капітан Радислав.

— Брехня! Я знаю, що він тут! І маю наказ його вбити!

— Тоді поясніть, кого ви шукаєте? — напружено запитав капітан.

— Хтось з особливими чарами створив золотого грифона, зруйнував катапульти Рамура й підірвав стіни. І цей «хтось» тут. Зізнаєшся сам, чи почну вбивати по одному?

Полонені мовчали. Але ті, хто бачив ту битву, вже знали, про кого йдеться.

Альбрехт сидів, опустивши голову. Він розумів: прийшли по нього.

— Я чекаю! — гримнув Уолт.

Тут з натовпу вивели рудоволосого Стіва. Наймолодшого в загоні.

Радислав скреготів зубами. Видати Альбрехта він не міг.

— Я попередив! — Уолт махнув воїнам. Ті схопили Стіва, поклали голову хлопця на камінь.

— Ні! Зупиніться! Я скажу! Відпустіть хлопця! — закричав капітан Радислав.

Стіва кинули назад до бранців. Альбрехт застиг у передчутті. 

— Це я зробив! — спокійно сказав капітан.

— Ти? — Уолт глянув на нього. — А я чув, він був молодший. Значить, донесення помилкові. Стратити!

Воїни схопили капітана.

Альбрехт підвів голову. Він ще ніколи не відчував у собі стільки рішучості.