Читати книгу - "Рембо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чорт забирай, почекайте! — закричав Тісл. Він перекотився на живіт, судомно впиваючись нігтями в землю. — Я повинен бути там! Це повинен зробити я!
Він став карачки, кашляючи, з живота стікала на бетон кров. До нього підбігли двоє поліцейських, схопили, не даючи піднятися на ноги.
Ви повинні відпочити, — сказав один із них. — Заспокойтеся!
Не лізьте до мене! Я серйозно кажу!
Він пручався, борсався, вони м’яко його втримували.
Я маю право! Це я почав!
Краще відпусти його, — сказав інший. Якщо він буде від нас відбиватися, то заподіє собі ще більше шкоди.
Подивися, скільки на мені крові, — заперечив перший. — Ну скільки її ще може бути в ньому?
«Досить, — подумав Тісл. — Досить». Він піднявся на ноги. «Це я почав, Траутмене, — думав він. — Він мій. Не ваш. Хлопець хоче, щоб це зробив я».
Він похитувався, було важко зберігати рівновагу. Він знав, що якщо впаде, піднятися вже не зможе. І одна думка не залишала його: хлопець хоче, щоб це зробив він.
РОЗДІЛ 18
Отупілий від болю, Рембо повз через куманіку до маленького сарайчика. Від світла пожежі він бачив, що одна стіна його похилилася всередину, дах під кутом, а заглянути у відчинені двері він міг, там було чорно. Він повз, але, здавалося, що дуже багато часу йде в нього, щоб подолати невелику відстань, — тут він помітив, що лише робить необхідні рухи, але залишається на місці. Тоді він доклав більше зусиль і почав потроху просуватися до сараю. Але коли опинився біля чорного входу, щось його зупинило. Чомусь він згадав душ, у який його загнав Тісл, і камеру, у якій він хотів його замкнути. Вони були яскраво освітлені, це точно, але відчуття відрази було таким же. «Усе, від чого він тікав, змикалося довкола нього», — думав Рембо, і невже він настільки знесилів, що збирається вести звідси бій?
Ні про який бій не могло бути зараз і мови. Він бачив надто багато людей, які померли від кульових поранень, щоб не зрозуміти, що сам помирає від кровотечі. Біль засів у грудях і голові, різко реагуючи на кожен удар його серця, але руки й ноги вже оніміли від втрати крові, ось чому так важко було повзти. Жити залишилося зовсім недовго. Але, принаймні, він ще міг вибрати, де остаточно розстатися з ним. Тільки не тут. Раптом йому здалося, ніби він у печері. Але ж ні, на відкритому місці. Він буде дивитися в небо, вдихати чисте повітря.
Він поповз направо від сараю, незручно забиваючись глибше в чагарник. Правильно вибрати місце. Це зараз необхідно. Зручне та спокійне місце. Він повинен його знайти, поки ще не пізно.
Спереду був пологий підйом, і він повільно заповз на самий верх. Тут не так високо, як йому хотілося б, але все-таки тепер він був над полем, а трава здавалася периною, набитою соломою. Він подивився на хмари, там танцювали яскраві жовтогарячі відсвіти пожеж. Ну от, він знайшов це місце.
У всякому разі, на душі в нього було спокійно. Але біль посилився, розриваючи його груди, — а кінцівки німіли все сильніше. Незабаром це оніміння дійде до грудей і погасить біль — а що далі? Голова? Чи він помре ще раніше?
Він думав про Тісла. Про все, що сталося за останні дні. Йому було шкода, що все це сталося. Але це повинно було статися. Він шкодував, але знав, що, якби зараз знову настав понеділок, він знову зробив би все те, що вже зробив, — як повторив би свої дії і Тісл, Нічого не можна було уникнути, їхня бійка стосувалася чогось дуже важливого.
Чого ж?
«Та всіх цих гучних слів, — сказав він собі, — волі та прав людини. Він почав війну на своїй землі, тому що… Ні. Ні. Він убив тут багато людей і міг би погодитися з тим, що це було необхідно, тому що вони були частиною того, що не дає таким, як він, жити на світі. Але він не зовсім у це вірив. Йому дуже подобався сам бій, а ризик приємно лоскотав нерви».
«Можливо, його створила війна, — подумав він. — Можливо, Він настільки звик до військових дій, що в мирному житті йому вже немає місця».
Оніміння поширювалося по тілу. «Ну що ж, — подумав він, — якщо це й легка смерть, але все одно погана. Безпомічна». Йому залишався один вибір — як померти. А помирати, як загнаний поранений звір, він не хоче. Краще померти відразу. Іскрометно.
Він дістав з кишені останню паличку динаміту, відкрив коробку з запалом та вибухівкою, вставив один комплект у паличку, засунув її за ремінь штанів. Почекав, не підпалюючи запалу.
Він оглянув своє поле бою — в очах двоїлося — і побачив чоловіка у формі «Зелених беретів»; обережно, зігнувшись, той прямував у його бік. У нього була гвинтівка або рушниця, розрізнити Рембо вже не міг. Але він добре бачив форму «Беретів» і знав, що це Траутмен. А за Траутменом, похитуючись і тримаючись за живіт, ішов Тісл. І Рембо зрозумів, що до смерті є інша дорога.
РОЗДІЛ 19
Тісл відпочив на дитячому майданчику, спираючись на бруси, потім відштовхнувся й пішов далі, до огорожі. Він дуже боявся, що Траутмен вийде на поле раніше за нього, але тепер це виключалося — Траутмен був попереду лише на декілька кроків, він причаївся за лавкою та вивчав густий чагарник на полі. Лише кілька кроків. Тісл простягнув руки й схопився за лаву, щоб не впасти.
Не відводячи очей від поля, Траутмен сказав йому:
Лягайте. Він вас побачить.
Якщо я ляжу, то більше вже не встану.
Тоді навіщо все це? Від вас усе одно ніякої користі. Не втручайтеся. Ви себе вбиваєте.
Лягти й дозволити вам закінчити цю справу за мене? Ні. Я все одно помираю.
Траутмен подивився на нього.
Десь поблизу, невидимий, кричав Керн:
Лягайте, чорт забирай! Він в укритті, і я туди людей не пошлю! Я наказав привезти бензин! Він любить грати з вогнем, от ми його й підпалимо!
«Так, це твій стиль, Керне», — подумав Тісл. Він помітив, що під ним уже натекла калюжа крові.
Лягайте, чорт забирай! — репетував Керн.
«Хочеш підпалити його, Керне? Приблизно такої підлості я від тебе й чекав, — думав він. — Але можеш не сумніватися, ще не встигне твій вогонь дійти до нього, а він уже прийде сюди, стріляючи, і прихопить із собою декількох із твоїх людей. Є тільки одна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рембо», після закриття браузера.