Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Почуття посилення магії не полишає Ліру ні на мить, немов би магія—стає чимось темним, чимось диким. Вона пульсує під її шкірою, як жива істота, неспокійна і прагне бути звільненою. Кожної ночі, коли вона намагається відпочити, її сни поглинаються баченнями: вогонь, руйнування, обличчя тих, кого вона любить, спотворені болем. Царство, колись її джерело надії, тепер здається віддаленим спогадом, світом, з якого вона повільно втрачає хватку.

У тиші своєї кімнати Ліра дивиться у дзеркало. Її відображення—не її власне: її очі ледь світяться, її вираз обплутаний жахом. Повітря навколо неї мерехтить енергією, як спокій перед бурею. Вона тягнеться до розкішного намиста, яке їй подарувала королева, нагадування про родину, якої вона ніколи насправді не мала. Вага сили всередині неї здається занадто великою, занадто небезпечною.

— Я відчуваю це… — мурмить вона, її голос тремтить. — Це занадто. Я більше не можу це контролювати.

Шепіт духів стає все голоснішим з кожним днем, кличучи її прийняти магію, закликаючи розкрити свій повний потенціал. Але Ліра знає глибоко в серці, що це обернеться певною ціною—ціною, яку вона можливо не готова заплатити. А що, якщо ця сила поглине її? А що, якщо вона втратить себе в процесі?

Її серце прискорюється, коли приплив магії потрясає її оточення. Стіни її кімнати тремтять, пил сиплеться з стелі. Ліра відступає назад, кімната крутиться навколо неї, її дихання стає поверхневим. Вона притискає руки до голови, намагаючись заглушити шум у своїй свідомості. Духи не відступають, їхні голоси майже оглушають.

— Ти повинна прийняти це. Кінець близько. Прийми силу, Ліро. Вона врятує царство.

— Врятує царство… чи знищить його? — шепоче вона сама собі.

Ліра тремтить, намагаючись знайти свій центр, згадати, хто вона є поза цією магією. Але голоси не припиняються. Магія не припиняється.

Тим часом, Доріан спостерігає за нею здалеку, тривога в його очах посилюється з кожним днем. Він відчуває напругу в повітрі, коли вона поруч. Її сила—колись те, чим він захоплювався, те, у що він вірив, може вилікувати їх розбите царство—тепер лякає його. Страх не тільки за царство, а й за саму Ліру. Він знає, скільки вона несе, скільки жертвує, і це забирає своє.

Він ніколи не бачив її такою. Дівчина, яка колись несла надію в своєму серці, тепер здається поглинутою чимось значно темнішим. Магія, якою вона володіє, є чимось, що навіть Доріан не може повністю зрозуміти. Він бачив її красу, її потенціал для величі, але він також бачив її небезпеку. І коли наближається Срібна Ніч, він боїться, що вона може втратити контроль, і все, за що вони боролися, розсиплеться.

Однієї ночі, коли повітря наповнене напругою, Доріан знаходить її, що стоїть самотня на подвір'ї, освітленому місячним світлом. Зірки на небі здаються яскравішими, ніж зазвичай, відкидаючи холодне, сріблясте світло на землю. Він підходить до неї тихо, вагаючись, але рішуче. Ліра стоїть нерухомо, її руки простягнуті вперед, ніби вона намагається торкнутися чогось, що бачить лише вона.

— Ліро?— тихо звертається він, його голос невпевнений.

Вона не відповідає одразу. Натомість її плечі напружуються, і вітер навколо неї починає кружляти, наче реагуючи на її внутрішній хаос. Земля під їхніми ногами зміщується, маленькі тріщини з’являються в камені, коли магія випромінюється від неї. Доріан робить крок уперед, інстинктивно тягнучи руку до її.

— Ліро, ти повинна зупинитися, — каже він, його голос тривожний. — Ти занадто далеко йдеш. Ти вже не просто контролюєш магію—вона контролює тебе.

Її очі різко звертаються до нього, дикий погляд, повний страху. Її дихання поверхневе, важке. — Я не знаю, як це зупинити, Доріане. Я відчуваю, як це піднімається в мені. Якщо я не випущу це, я можу… — Вона вагається, не в змозі висловити страх, що крутиться всередині неї.

— Тобі не треба це робити самій, — каже він, його голос тихий, сповнений ніжності. — Я тут. Ми разом у цьому.

Ліра відводить руки, потираючи їх, ніби намагаючись приборкати раптовий холод, що охопив її. Вона дивиться на Доріана, її очі сповнені сумнівів. — Я вже не та людина, якою ти мене вважав, Доріане. Магія змінює мене. Я не знаю, ким я стану, коли прийде пік Срібної Ночі. І я боюся… боюся, що я можу втратити себе.

Доріан простягає руку, і ніжно кладе на її щоку, нібито це мовчазне запевнення, що він стоятиме поруч з нею, що б не сталося. — Ти все ще Ліра. І я вірю в тебе, навіть якщо ти зараз не віриш у себе.

Її подих зупиняється від його слів. Сльоза котиться по її щоці. — А що якщо ця сила буде занадто сильною для мене? Що як я не досить сильна?

Дотик Доріана стає міцнішим, притягуючи її до себе в заспокійливі обійму. — Ти сильніша, ніж ти думаєш. Ми пройдемо це разом, обіцяю.

З плином днів королівство починає проявляти ознаки неспокою. Вулиці, що раніше були повні життя, тепер відчуваються тихішими, наче сама земля затримала подих. Дерева в лісі скриплять, немов під вагою напливаючої магії. Шепіт духів стає дедалі більш тривожним, а повітря густіє від напруги.

Ліра відчуває, як магія в її венах починає рухатися, неспокійна і неконтрольована, як звір, що прагне вирватися на волю. Срібна ніч — ніч, коли її сила або буде повністю розкрита, або поглине її — наближається, і з нею приходить нова хвиля терору. Вона знає, що її вибір вирішить долю королівства, але не може позбутися відчуття, що, незалежно від того, яке рішення вона прийме, це змінить усе.