Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

— Бо його скажений пес покусав.

— Якби не вмився, то його пес і не покусав би.

— Я також думаю, — відізвалася Цірі, перевіряючи пальцем температуру води в казанку, — що це перебільшення, щоденно митися. Але Трісс просить, а раз навіть заплакала… Тож Ґеральт і я…

— Знаємо, — кивнув старший Дальберг. — Але що відьмак… Я від здивування в себе прийти не можу. Гей, Зігріне, якби ти мав бабу, то мив би її й чесав? Носив би її на руках у кущі, коли вона мусила б…

— Стули пельку, Полі, — урвав Ярпен. — Не кажи нічого на відьмака, бо то порядний мужик.

— Та чи я кажу, га? Я тільки дивуюся…

— Трісс, — втрутилася зухвало Цірі, — аж ніяк не його баба.

— То сильніше я дивуюся.

— То більший з тебе дурбецел, значить, — підсумував Ярпен. — Цірі, відлий трохи води на окріп, запаримо чародійці ще й шафрану з маківником. Сьогодні їй уже краще було, га?

— Певно, так, — буркнув Яннік Брасс. — Мусили ми затримувати для неї конвой лише шість разів. Я знаю, що не можна відмовляти в допомозі на гостинці, бевзь той, хто інакше думає. А хто б відмовив — той повний бовдур був би й мерзенний сучий син. Але задовго в цих лісах ми стирчимо, задовго, кажу вам. Долю спокушаємо, холера, занадто ми долю спокушаємо, хлопці. Тут небезпечно. Скойа’таелі…

— Ти те слово виплюнь, Янніку.

— Тьфу-тьфу. Ярпене, для мене бійка не страшна, та й кров — не вперше, але… Якби просто зі своїми довелося битися… Зараза! Чому воно нам випало? Той засраний вантаж мала конвоювати засрана сотняга кінних, не ми! Хай дияволи тих мудрагелів з Ард Каррайгу візьмуть, хай їм…

— Стули пельку, я сказав. Давай краще горнятко з кашею. Зайчиськом, най його матері, ми перекусили, а тепер треба й з’їсти щось. Цірі, поїси з нами?

— Так.

Деякий час чутно було тільки плямкання, чавкання і скрип дерев’яних ложок, що стикалися у горнятку.

— Зараза, — сказав Полі Дальберг і протяжно відригнув. — Я б іще щось з’їв.

— Я також, — заявила Цірі й також ригнула, у захваті від простецьких манер ґномів.

— Тільки не каші, — сказав Ксав’є Моран. — У мене те пшоно вже в роті росте. Та й солонина теж обридла.

— То трави нажерися, якщо такий делікатний смак маєш.

— Або березу обкоруй зубами. Бобри так роблять і живуть.

— Бобра я б з’їв.

— А я рибу, — розмріявся Полі, із тріском розгризаючи вийнятий з-за пазухи сухар. — На рибку маю охоту, кажу вам.

— То наловімо риби.

— Де? — гарикнув Яннік Брасс. — У кущах?

— У струмку.

— Теж мені — струмок. На другий берег насцяти можна. Яка там може бути риба?

— Є там риби. — Цірі облизала ложку й сунула її за халяву. — Бачила, коли по воду ходила. Але то якісь хворі риби. У них висипка. Чорні й червоні плями…

— Форель! — заревів Полі, випльовуючи крихти сухаря. — Ану, хлопці, гайда до струмка! Регане! Стягай штани! Зробимо з твоїх штанів сака.

— Чому з моїх?

— Стягай бігцем, бо я тобі по шиї надаю, молокососе! Казала мати, що ти маєш мене слухати?

— Поспішіть, якщо рибалити хочете, бо сутінки ось-ось, — сказав Ярпен. — Цірі, вода закипіла? Облиш, облиш, ошпаришся та обсмолишся об казанок. Знаю, що ти сильна, але дозволь мені віднести.

Ґеральт уже чекав на них, здалеку помітили вони його біле волосся поміж відхиленими полотнищами фургона. Ґном перелив воду до цеберка.

— Потребуєш допомоги, відьмаче?

— Ні, дякую, Ярпене. Цірі мені допоможе.

Трісс уже не мала сильної гарячки, але була потворно слабкою. Ґеральт і Цірі вже набралися вправності, щоб роздягати її й мити, навчилися також гамувати її амбітні, але поки що нездійсненні спроби самостійності. Виходило в них надзвичайно вправно — він тримав чародійку в обіймах, вона мила й витирала. Тільки одне дивувало й подражнювало Цірі — Трісс занадто сильно, як їй здавалося, притулялася до Ґеральта. Цього разу спробувала навіть його поцілувати.

Ґеральт рухом голови вказав на в’юки чародійки. Цірі зрозуміла на льоту, бо це також належало до ритуалу — Трісс завжди вимагала, аби її розчісували. Вона знайшла гребінець, присіла поряд. Трісс, схиляючи голову в її бік, обійняла відьмака. На думку Цірі, занадто сильно.

— Ох, Ґеральте, — схлипнула чародійка. — Мені так шкода… Я так жалію, що те, що було між нами…

— Трісс, прошу тебе.

— …воно повинно статися… зараз. Коли я одужаю… Було б зовсім інакше… Я могла б… Могла б навіть…

— Трісс.

— Заздрю Йеннефер… Заздрю їй за тебе…

— Цірі, вийди.

— Але…

— Вийди, прошу.

Вона зіскочила з воза, зіткнувшись просто з Ярпеном, який чекав, спершись на колесо й задумливо гризучи довге стебло трави. Ґном обійняв її за плечі. Не мусив для того нахилятися, як Ґеральт. Був не вищим за неї.

— Ніколи не роби такої помилки, мала відьмачко, — буркнув, показуючи очима на фургон. — Якщо хтось виявить до тебе співчуття, симпатію і самовідданість, якщо здивує тебе шляхетністю характеру, цінуй це, але не переплутай цього з… чимось іншим.

— Недобре підслуховувати.

— Знаю. І небезпечно. Я ледь устиг відскочити, коли ти вилила змилки з цебра. Ходімо, подивимося, скільки там форелей потрапило в штани Регана.

— Ярпене?

— Га?

— Я тебе люблю.

— Я тебе також, коза.

— Але ж ти — ґном. А я — ні.

— А що воно має… Ага. Скойа’таелі. Йдеться тобі про білок, так? Не дає воно тобі спокою?

Цірі визволилася з-під важкої руки.

— Тобі також не дає, — сказала. — Й іншим також. Я ж бачу.

Ґном мовчав.

— Ярпене?

— Слухаю.

— Хто правий? Білки чи ви? Ґеральт хоче бути… нейтральним. Ти служиш королю Генсельту, хоча ти ґном. А рицар на заставі кричав, що всі є нашими ворогами і що всіх треба… Усіх. Навіть дітей. Чому, Ярпене? Хто правий?

— Не знаю, — промовив ґном із зусиллям. — Я тобі не мудрагель. Роблю, що вважаю за добре. Білки схопилися за зброю, пішли в ліси. «Людей у море!» — кричать, не знаючи, що навіть те яскраве гаселко підказали їм нільфгардські емісари. Не розуміючи, що гаселко те звернене не до них — звернене воно саме до людей, має збудити людську ненависть, а не горіння до битви в молодих ельфів. Я це розумію, тому те, що роблять скойа’таелі, вважаю за злочинну дурість. Що ж, може, за кілька років мене назвуть за це зрадником і запроданцем, а їх називатимуть героями… Наша історія, історія нашого світу, знає такі випадки.

Він замовк, посмикав себе за бороду. Цірі також мовчала.

— Елірена… — буркнув він раптом. — Якщо Елірена була героїнею, якщо