Читати книгу - "Мізері"

не схоже — муки писання, більш ніж наполовину повний кошик випадкових нотаток або сторінок тексту, віддрукованих до половини, що закінчувалися рядками на кшталт: «Мізері обернулася до нього, її очі горіли, а губи промовляли чарівні слова: “Тупоголовий виродку, ЦЕ ВСЕ НЕ ТЕ!!!”» Він списував усе на біль або на те, що перебуває в ситуації, коли доводиться писати не просто собі на вечерю, а щоби зберегти власне життя. Усі ці думки були звичайнісінькими побрехеньками. Правда полягала в тому, що творчість пішла крахом, бо він нечесно грав і знав про це.

«То що, вона розкусила тебе, лайноголовий? — промовила машинка своїм огидним, образливим тоном. — Чи не так? І що ти тепер збираєшся робити?»

Пол не знав, але гадав, що треба діяти, і чимшвидше. Йому не було діла до того, як Енні поводилася вранці. Він вважав: йому пощастило, що вона не переламала йому ноги бейсбольною битою, або не пофарбувала нігті акумуляторною кислотою, або ще якимось подібним чином не виявила свого незадоволення з приводу того, як він розпочав її книжку. Такі критичні реакції завжди були можливими, зважаючи на унікальне світосприйняття Енні. Якщо він вибереться звідси живий, то напише листа Крістоферу Гейлу. Гейл рецензував книги для «Нью-Йорк Таймс». У листі було б сказано: «Щоразу, коли мене викликав редактор та повідомляв, що ти збираєшся написати рецензію на одну з моїх книжок для щоденного випуску «Таймс», у мене трусилися коліна. Інколи ти писав схвальні відгуки, любий друже Кріс, хоча не раз надавав мені під зад, сам знаєш. Як би там не було, я просто хотів сказати, що пиши собі досхочу, приятелю, бо я дізнався про абсолютно новий критичний прийом. Можемо назвати його «Барбекю по-колорадськи» чи «Школа мильно-водної думки». У порівнянні з цим напрямом твої писульки не страшніші за коло на каруселі в Центральному парку[80]».

«Це все дуже потішно, Поле, писати в уяві маленькі любовні послання критикам завжди добре, коли хочеш посміятися, але зараз тобі варто знайти іншого горщика та поставити його на вогонь, як ти гадаєш?»

Так. Справді, так.

Машинка стояла на столі та глузливо посміхалася.

— Я тебе ненавиджу, — понуро пробурмотів Пол і став дивитися у вікно.

4

Хуртовина, яка почалася наступного ранку після подорожі Пола у ванну, тривала два дні. Нападало дюймів вісімнадцять снігу, стояла сильна заметіль. До того часу, поки сонце знову проглянуло крізь хмари, від «черокі» не лишилося нічого, окрім безформної кучугури на під’їзній доріжці.

Проте зараз сонце знову вийшло й небо прояснилося. Сонце сяяло та припікало, Пол сидів біля вікна та відчував тепло на обличчі та руках. Бурульки на сараї знову танули. Він згадав про свою машину, занесену снігом, потім узяв аркуш паперу та вставив його в «Роял». У лівому верхньому кутку він надрукував: «ПОВЕР Е Я МІЗЕРІ», у правому — цифру «І». Він стукнув по вертальному важелю чотири-п’ять разів, вирівняв каретку та надрукував: «РОЗДІЛ І». Він бив по клавішах сильніше, ніж треба, аби Енні напевне почула, що він хоч щось друкує.

Тепер під рядком «РОЗДІЛ І» був білий простір, який скидався на сніговий замет, у який Пол міг упасти та померти, заклякнувши від морозу.

«Африка».

«Поки вони грали за правилами».

«Цей птах із Африки».

«Під сидінням був парашут».

«Африка».

«Тепер треба сполоснути».

Пола хилило на сон, а він знав, що не повинен спати, — якщо Енні зайде та побачить, що він куняє, а не пише, вона розсердиться. Але він усе одно засинав. Він не просто дрімав, а якимось дивним чином міркував. Дивився. Шукав .

«Шукав що, Полі?»

Але ж це очевидно. Літак падав на землю. Він шукав парашут під сидінням, гаразд? Це чесно?

«Чесно. Коли він знайшов парашута під сидінням, то було чесно. Може, не зовсім реалістично, але чесно».

Кілька років поспіль мати відправляла його до денного табору від Мальденського[81] громадського осередка. І вони грали в оту гру… вони сиділи в колі, а гра була схожа на серіали Енні, і Пол майже завжди вигравав… Як же називалася та гра? Він бачив, як п’ятнадцять чи двадцять хлопчиків та дівчат сидять колом у тінистому куточку ігрового майданчика, усі вони вдягнені у футболки з емблемою осередка, усі уважно слухають вихователя, який пояснює, як грати в цю гру… Чи ти зможеш? Гра називалася «Чи ти зможеш?» і була трохи схожа на інтриги республіканців. Гра, в яку ти тоді грав, називалася «Чи ти зможеш?», Полі. Так само називається гра, в яку ти граєш зараз, так?

Так, він подумав, що так і було.

У «Чи ти зможеш?» вихователь розпочинав історію про такого собі хлопця на ім’я Відчайдух Корриган. Відчайдух загубився в несходжених джунглях Південної Америки. Раптом він обертається і бачить за собою трьох левів… і з обох боків теж леви… і, помилуй Боже, перед ним знову леви. Леви оточили Відчайдуха Корригана… і почали насуватися на нього. Лише п’ята вечора, проте цим кошеняткам, як і іншим південноамериканським левам, байдуже до всієї тої маячні про «вечерю-о-восьмій».

Вихователь мав секундомір, і в затьмареній свідомості Пола Шелдона постав яскравий образ годинника, хоча востаннє він тримав у руці цей важкий срібний механізм понад тридцять років тому. Пол бачив тонкий мідний циферблат, найменшу стрілку внизу, яка відміряла десяті частки секунди, він бачив назву марки годинника, надруковану мініатюрними літерами, — «АННЕКС».

Вихователь дивився на дітей у колі та вибирав одного.

— Деніеле, — казав він. — А ти зможеш?

Щойно з вуст зривалося «А ти зможеш?», вихователь запускав секундомір.

У Деніела було рівно десять секунд, аби продовжити історію.