Читати книгу - "Мізері"

Далі гра продовжувалася за правилами Енні. Реалізму не вимагалося, головне — бути чесним. Наприклад, Деніел міг сказати: «На щастя, Відчайдух прихопив із собою вінчестер та вдосталь патронів. Тож він пристрелив трьох левів, а решта повтікали». У такому разі Деніелу вдавалося . Він отримував секундомір та право продовжувати історію і закінчував свій епізод на тому, що Відчайдух зав’яз по вуха в сипких пісках чи щось таке подібне, а потім питав когось, чи вдасться йому або їй, та клацав по секундоміру.

Але десять секунд — то небагато, дуже легко було заплутатися… легко грати не за правилами. Наступний міг сказати щось на кшталт: «А потім прилетів такий великий птах, може, андійський кондор. Відчайдух схопився за його шию та тримався, поки птах не витягнув його з пісків».

Потім вихователь питав: «Чи вдалося йому/їй?», а ти піднімав руку, якщо дівчинка була права, або тримав долі, якщо вважав, що вона продула справу. У випадку зі стерв’ятником дитину найпевніше попросили би покинути коло.

«Чи ти зможеш, Поле?»

«Так, я цим і живу. Ось як я утримую обидва будинки, в Нью-Йорку та Лос-Анджелесі, а ще автопарк, більший, ніж деякі ярмарки потриманих автомобілів. Тому що я можу і не мушу за це вибачатися, чорт забирай. У світі існує багато хлопців, кращих романістів, ніж я, і вони мають краще розуміння людей та людської долі в цілому, я знаю, що це так. Але коли вихователь питає тих хлопців: «Чи вдалося?», лише поодинокі піднімають руки. Але вони піднімають руки за мене… або за Мізері… хоча, зрештою, це те саме. Чи зможу я? Так. Ще б пак, зможу. Я не вмію робити мільйона речей. Не можу зробити кручену подачу, навіть у старших класах не вдавалося. Не полагоджу крана, що протікає. Не вмію кататися на роликах та брати баре на гітарі, щоби звучало хоч трохи пристойно. Я двічі пробував одружуватися, і жодного разу не виходило. Але якщо ви хочете, щоби я захопив вас, злякав, залучив, змусив плакати чи сміятися, — так. Так, я зможу. Я дам вам, що схочете, і даватиму ще і ще, поки ви не станете криком кричати. Я здатен на це. Я ЗМОЖУ».

Він провалювався в сон, а машинка шепотіла йому навздогін грубим голосом стрільця:

«І все, що ми маємо в результаті, шановні, це дві речі — купа розмов і білий простір».

«Чи ти зможеш?»

«Так . Так! »

«Чи вдалося минулого разу?»

«Ні. Ти грав не за правилами. У «Дитині Мізері» лікар так і не приїхав. Може, решта тебе забула, що трапилося минулого тижня, але кам’яні ідоли ніколи не забувають. Поле, вийди з кола. Перепрошую. Тепер треба сполоснути. Тепер треба…»

5

— …сполоснути, — прошепотів Пол і сповз на лівий бік. При цьому він трохи потягнув ліву ногу й одразу прокинувся від різкого болю в розбитому коліні. Минуло менше п’яти хвилин. Він чув, як Енні миє посуд на кухні. Зазвичай вона співала, коли поралася по господарству. Але сьогодні вона мовчала, чувся лише передзвін тарілок, час від часу шуміла в крані вода. Ще один поганий знак. Спеціальний прогноз погоди для жителів округу Шелдон: «Сьогодні до п’ятої вечора діє грозове попередження, можливі торнадо, повторюю, можливі торнадо…»

Але час гратися вийшов, треба братися до роботи. Вона хотіла повернути Мізері зі світу мертвих, але це мало бути чесно. Не обов’язково реалістично, просто чесно. Якщо йому вдасться зробити це сьогодні вранці, може, йому також удасться упередити початок депресії, яка, відчував Пол, скоро вступить у свої права.

Пол підпер рукою підборіддя й поглянув у вікно. Від дрімоти не лишилося й сліду, він думав швидко та напружено, хоча й не усвідомлював того. Перші два-три шари його свідомості (які розбиралися з питаннями на кшталт: коли він востаннє мив голову або чи вчасно Енні принесе чергову порцію знеболювальних), здавалося, повністю покинули сцену. Ця частина його мозку тихо вийшла купити собі сандвіч із житнім хлібом та пастромою[82] чи ще чогось. Через органи чуттів надходила інформація, проте Пол нічого з нею не робив — він не бачив того, на що дивився, не слухав того, що чув.

Інша частина свідомості навіжено перебирала ідеї, відкидала, намагалася поєднати їх, а потім відкидала поєднане. Він відчував, що в його голові щось відбувається, але не мав над цим безпосереднього контролю, та й не хотів його мати. Там, унизу, у заводських цехах, було надто спекотно.

Він розумів, що те, чим він займався зараз, називається «ШУКАТИ ІДЕЮ». «ШУКАТИ ІДЕЮ» було зовсім не те саме, що «ОТРИМАТИ ІДЕЮ». «ОТРИМАТИ ІДЕЮ» — то більш скромний спосіб сказати: «Осяяло! Еврика! Моя муза заговорила!»

Ідея «Швидких автівок» відвідала його одного дня в Нью-Йорку. Він просто вийшов купити систему відеоспостереження для свого міського будинку по Вісімдесят третій вулиці. Він проходив повз стоянки і побачив, як паркувальник намагається відбити на машині замок. І все. Пол гадки не мав, чи то було законно, чи ні, і, поки він проминув іще два квартали, йому стало байдуже. Паркувальник перетворився на Тоні Бонасаро. Пол знав про Тоні все, окрім імені, яке потім навмання вибрав у телефонній книзі. Половина історії, готова й розписана, уже існувала в його голові, і решта подій швидко ставали на свої місця. Муза прийшла, така ж бажана, як і давноочікуваний лист від друга. Пол ходив по відеокамери, а отримав щось набагато краще. Він ОТРИМАВ ІДЕЮ.

Інший процес, ПОШУКУ ІДЕЇ, був зовсім не такий натхненний чи надихальний, але від того не менш містичний… і такий самий необхідний. Бо коли ти пишеш роман, то обов’язково десь зайдеш у