Читати книгу - "Чорнильна кров"

Мортола, мов на троні, сиділа в улюбленому кріслі Елінор. За крок від неї лежав пес зі сльозливими очима та настільки широким зашийком, що на нього легко можна було поставити миску. Його передні лапи, як і Мортолині ноги, були перебинтовані, а черево обмотане пов'язкою. Пес! У її бібліотеці! Елінор стисла губи.

«Напевно, Елінор, це твій найменший клопіт, — сказала вона собі. — Найліпше просто не помітити його».

Мортола обперла свою палицю на скляну вітрину, де Елінор зберігала найдорогоцінніші книги. Кругловидий стояв поруч зі старою. Орфей! Цей дурник надто високої думки про себе, якщо претендує на таке ім'я, чи, може, батьки і справді його так назвали? Хай там що, виглядав він так, ніби провів безсонну ніч, так само, як і вона, — через що Елінор шалено тішилася.

— Мій син завжди повторював, що помста — це страва, яка найбільше смакує холодною, — зауважила Мортола, із задоволеною міною розглядаючи виснажені обличчя полонених. — Зізнаюся, що вчора я була не в гуморі, щоб дослухатися до цієї поради. Мені вже не терпиться побачити вас мертвими, та зникнення малої відьми додало мені часу на розмірковування. Отже, я вирішила відкласти помсту, щоб потім ліпше насолодитися нею з холодним серцем.

— Ви тільки-но послухайте! — пробурмотіла Елінор, за що отримала від Басти прикладом у спину.

Мортола ж спрямувала свій пташиний погляд на Мортимера. Здавалося, вона не бачить нікого іншого: ні Резу, ні Даріуса, ні Елінор, — лише його.

— Чарівновустий! — Вона зневажливо промовила ім'я. — Скількох людей ти вбив своїм оксамитовим голосом? З десяток? Кокерель, Пласконіс, і насамкінець коронацією твого мистецтва був мій син. — Біль у Мортолиному голосі був настільки свіжим, немов Каприкорн помер не рік тому, а минулої ночі. — За те, що вбив його, сам помреш. Помреш, як очевидним є те, що я сиджу тут, а я спостерігатиму, як мусила й тоді, коли помирав мій син. Ні в цьому, ні в якому іншому світі немає нічого страшнішого за смерть дитини, тож хочу, щоб ти побачив смерть своєї дочки, перш ніж сам помреш.

Мортимер стояв, не змінюючи виразу обличчя. Зазвичай будь-яке почуття читалося у нього на чолі, та навіть Елінор не могла б сказати, що коїлося всередині нього.

— Її тут нема, Мортоло, — хрипло сказав він. — Меґі тут нема, і гадаю, ти не повернеш її, бо вже давно б це зробила, чи не так?

— Хто каже про повернення? — Тонкі губи розтягнулись у безрадісний усміх. — Гадаєш, я надовго затримаюсь у твоєму безглуздому світі зараз, коли маю книжку? Навіщо? Ні, ми підемо за твоєю дочкою у мій світ. Баста спіймає її там, як пташку. А потім я подарую вас обох моєму синові. Знову буде свято, Чарівновустий, але цього разу Каприкорн не помре. Повір мені! Він сидітиме біля мене і триматиме мене за руку, коли смерть забере спочатку твою дочку, а потім тебе. Саме так і буде!

Елінор поглянула на Даріуса і побачила на його обличчі таке саме неймовірне здивування, яке й сама відчувала.

Втім, Мортола пихато всміхалася.

— Чого так на мене вилупилися? Гадаєте, Каприкорн мертвий? — Мортола говорила мало не захлинаючись. — Нісенітниця! Так, тут він помер, ну й що? Цей світ — лише жарт, шпільманський маскарад на базарах. У нашому, справжньому, світі Каприкорн живий. Лише тому я відібрала книжку в пожирача вогню. Мала відьма сама тоді це сказала, тієї ночі, коли ви його вбили: доки існує книжка, він завжди буде в ній. Я знаю, вона казала про вогнедува, та що стосується його, стосується й мого сина! Вони ще всі там: Каприкорн, Пласконіс, Кокерель і Тінь!

Вона переможно позирала то на одного, то на іншого, але всі мовчали. Крім Мортимера.

— Це безглуздя, Мортоло! — сказав він. — І ти це чудово знаєш. Ти ж сама була у Чорнильному світі, коли Каприкорн зник звідти разом із Бастою та Вогнеруким.

— Він був у від'їзді, ну й що? — Мортолин голос зазвучав пронизливо. — Він не повернувся, втім це нічого не значить. Мій син мусив постійно їздити у справах. Змієголов надсилав своїх посланців і посеред ночі, коли йому потрібні були послуги мого сина, і тоді на ранок його, звісно, не було. Втім, зараз він повернувся. І чекає, коли я приведу його вбивцю до фортеці в непрохідній хащі.

Елінор дуже хотілося засміятися, та страх стискав їй горло.

«Жодного сумніву! — подумала вона. — Стара Сорока здуріла! На жаль, це не робить її менш небезпечною».

— Орфею! — Мортола нетерплячим жестом підкликала Кругловидого.

Підкреслено повільно, немов доводячи, що в жодному разі не підкоряється її вказівкам так слухняно, як Баста, він поплентався до неї, одночасно витягаючи з внутрішньої кишені куртки аркуш. З поважним виглядом розгорнув його і поклав на скляну вітрину. Пес, чухаючись, стежив за кожним його рухом.

— Це буде непросто! — зауважив Орфей, нахиляючись до пса і ніжно пестячи його потворну голову. — Я жодного разу не зачитував до книжки таку кількість людей одночасно. Можливо, нам ліпше спробувати одного за одним, по черзі…

— Ні! — грубо перервала його Мортола. — Ти зачитаєш нас усіх разом, як ми й домовлялися.

Орфей стенув плечима.

— Ну, гаразд, як скажеш. Розумієш, це ризиковано, оскільки…

— Мовчи! Я не хочу нічого чути. — Мортола вчепилася кістлявими пальцями у бильця крісла.

(«Я більше ніколи не зможу сісти в це крісло, не згадавши її», — подумала Елінор.)

— Може, тобі нагадати про камеру, з якої ти вийшов лише тому, що я за це заплатила? Одне моє слово — і ти знову сидітимеш там, без книжок і без жодного аркуша. Повір мені, якщо ти відмовишся, я подбаю про це. Врешті-решт Вогнежера ти зачитав без особливих зусиль, як розповів Баста.

— Так, але це було зовсім просто! Так, ніби я поклав щось на своє місце. — Орфей задумливо поглянув у вікно, ніби побачив, як там, на газоні, знову зникає Вогнерукий.

Він повернув до Мортоли наморщене чоло.

— З ним усе інакше! — сказав він, вказуючи на Мортимера. — Це не його історія. Він там ні до чого.

— Як і його дочка. Хочеш сказати, вона ліпше за тебе читає?

— Звісно, ні! — Орфей випрямився, мов струна. — Ліпше за мене ніхто не може. Хіба я не довів? Чи не ти сама казала, що Вогнерукий десять років шукав когось, хто б його зачитав назад до книжки?

— Авжеж. Годі базікати. — Мортола схопила палицю і тяжко підвелася. — А кумедно було б, якби замість нас звідти сюди прошмигнув зухвалий кіт, як тоді замість Вогнежера?