Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Це перше, що пішло не за планом. Другим було те, що потяг прибув із запізненням аж на годину, тож їм довелося просидіти на станції три години, чекаючи.

Кукса вже сотню разів вийняв і знову заправив плівку в фотоапараті — аби лише впевнитися, що той у робочому стані.

У наступні півгодини великий чорний потяг, нарешті, з гуркотом підкотився до станції. З будинку стрілочника вийшов Ґрейді в супроводі чотирьох працівників залізниці. Вони разом відчинили товарний вагон і винесли звідти скриню з білої канадської сосни, в яку уряд штату знайшов доречним упакувати містера Пінто.

Потяг почухав далі, залишивши скриню на вантажній платформі. Працівники пішли за іншим потягом, а Ґрейді залишився її охороняти. У своїй сорочці та штанах кольору хакі, зі шкіряною кобурою на боці, він мав дуже поважний вигляд.

Побачивши, як до нього по платформі біжать Пеґґі й Кукса, він сказав:

— Привіт, діти! — і копнув ногою скриню. — Ось і він, як я й казав Іджі — містер Сеймор Пінто власною персоною, мертвіший за мертвого.

Кукса спитав, чи можна зробити фотографію.

— Звичайно ж, роби.

Кукса почав фотографувати труну в усіх можливих ракурсах, а Ґрейді тим часом пригадував часи, коли був охоронцем у в’язниці Кілбі в Етморі, штат Алабама.

Пеґґі, чиїм завданням було тримати запасну плівку, спитала, чи бачив він колись справжніх убивць.

— Атож, звісно, бачив їх чимало. Двоє з них навіть працювали в нашому з Ґледис будинку, коли ми мешкали в Етморі.

— Ви пускали в будинок живих убивць?

Ґрейді здивовано глянув на неї:

— Ну, так. А чом би й ні? Іноді вбивці — найкращі люди.

Він зсунув капелюха на потилицю і з глибоким почуттям промовив:

— Так, сер, за злодія я б і п’яти центів не дав. Ну, а вбивають зазвичай лише раз у житті, особливо жінки, і більше це не повторюється. А от злодій — завжди злодій, до самої смерті.

Кукса вже відзняв першу плівку і використовував другу, а Ґрейді й далі промовляв до захопленої Пеґґі:

— Ні, вбивці мене не турбують. Більшість із них, як правило, приємні люди з гарними манерами.

Клацнувши фотоапаратом, Кукса запитав:

— А ви колись бачили, як когось із них страчують на електричному стільці?

Ґрейді засміявся.

— Разів із триста… Оце, скажу вам, видовище! Перш ніж відправити до Великої Жовтої Матусі, їх гладко виголюють. Голови стають — наче більярдні кулі. Жодного волоска їм на тілі не лишають — лисі, ніби щойно народилися. Потім промокають губку в солоній воді й кладуть під шолом на голову — це тому, що вода швидше проводить електричний струм. Останнього на моїй пам’яті підсмажили лише з сьомої спроби. Увесь Етмор навіснів, бо через нього повсюди вирубалася електрика, і люди не могли слухати свої радіопередачі. А потім ще лікар мав проштрикнути голкою його серце, аби вже напевне знати, що той нігер мертвий…

Ґрейді глянув на годинника й промовив:

— Де їх так довго чорти носять? Краще піду гляну, чим вони там займаються, — і пішов, лишивши їх двох наодинці з труною.

Кукса часу не гаяв.

— Допоможи мені відсунути кришку, я хочу сфотографувати його обличчя.

Пеґґі жахнулася:

— Це ж не іграшки, це мертве тіло! Треба мати пошану до мертвих!

— А от і ні. Він лиходій, тож це не рахується. Відійди, якщо не хочеш дивитися.

Кукса почав вовтузитися з кришкою. Пеґґі сховалася за стовп і сказала звідти:

— Ти матимеш неприємності.

Відчинивши нарешті кришку, Кукса стояв, зазираючи в труну.

— Ходи сюди.

— Ні, я боюся.

— Ходи сюди. Ти нічого не побачиш, він під простирадлом.

Пеґґі підійшла й кинула обережний погляд на тіло, яке й справді було повністю вкрите.

Нервуючись, що час спливає, Кукса сказав:

— Ти маєш мені допомогти. Я хочу, щоб ти підняла простирадло з його обличчя, аби я міг його сфотографувати.

— Ні, Куксо, я не хочу на нього дивитися.

Насправді, Кукса теж не палав бажанням бачити обличчя цього Пінто, але він будь-що вирішив зробити його фотографію, так чи інакше. Тож хлопчик вигадав план, який мав вберегти їх обох від цього видовища.

Він простягнув їй фотоапарат.

— Ось, ти тримаєш камеру біля його голови, а я рахую до трьох. Ти заплющуєш очі, і коли я кажу «три», я підіймаю простирадло, ти фотографуєш, я опускаю простирадло, і тобі взагалі не доведеться на нього дивитися. Ну, будь ласка. Ґрейді буде тут з хвилини на хвилину.

— Ні, я боюся.

— Будь ласка… Ти єдина в місті, кому я розповів, що він буде тут.

Пеґґі боязко промовила:

— Ну, гаразд. Але не смій відсувати те простирадло, поки я не заплющу очі. Ти мені обіцяєш, Куксо Тредґуде?

Кукса дав слово честі бойскаута.

— Обіцяю. Давай швидше!

Руками, що тремтіли, Пеґґі навела фотоапарат на вкриту простирадлом голову.

— Готова?

— Так.

— Гаразд. А тепер заплющуй очі й, коли я скомандую «три!», фотографуй. І не розплющуй очей, поки я не скажу.

Пеґґі заплющила очі, так само зробив і Кукса. Він обережно підняв, відтягнув простирадло й промовив:

— Гаразд, один, два, три — давай!

За командою Пеґґі клацнула фотоапаратом, як домовилися, аж тут ззаду до них підійшов Ґрейді й гучно проревів:

— ГЕЙ, ЩО ВИ РОБИТЕ, ДІТЛАХИ?

Обоє здригнулися й розплющили очі. Просто перед ними опинилось обличчя містера Сеймора Пінто, ще тепленького після Великої Жовтої Матусі.

Пеґґі вискнула, впустила фотоапарат у труну й кинулася тікати в одному напрямку, а Кукса заверещав, мов дівчисько, і чкурнув в іншому.

Містер Пінто лежав, обгорілий до кісток. Його очі й рот були широко розкриті, і якби він ще мав волосся на голові, воно б тепер стояло дибки.

Пізніше того дня Пеґґі лежала в ліжку під купою ковдр, і обличчя містера Пінто настирливо майоріло в неї перед очима. А Кукса сидів у своїй кімнаті, сховавшись у шафі та озброївшись поясом Самотнього Рейнджера, що світився в темряві. Хлопець увесь тремтів. Він знав, що не забуде цю мармизу до останніх днів свого життя.

Того вечора Ґрейді зайшов до кафе о шостій і повернув фотоапарат Кукси.

Його розбирав сміх.

— Ви не повірите, — розповідав він, — але ці малі зламали бідолашному покидьку носа!

Рут жахнулася. Смоукі втупив погляд у чашку кави, намагаючись не пирснути. А Іджі, що саме несла виноградний напій на задній двір своєму другові Осі Сміту, пролила його весь на себе зо сміху.

Вальдоста, Джорджія

30 вересня 1924 р.

У дитинстві Френк Беннетт обожнював свою матір — до такої міри, що викликав огиду в батька, здоровезного бугая, якому нічого не варто було ударом повалити Френка зі стільця чи скинути його зі сходів. Єдиним джерелом ніжності й тепла була