Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

Я й сама дуже переживала, коли Пабло розстрілював тих gucurdia civil, — сказала Пілар. — Це було страшно, але я думала тоді, коли вже треба, то треба, і принаймні там обійшлося без знущання — просто відібрали їм життя, і хоч це страшна річ, але, як усі ми зрозуміли за останні роки, — інакше не можна, якщо хочеш перемогти і врятувати Республіку.

Коли Пабло загородив з усіх боків майдан і вишикував людей двома шеренгами, мені сподобалася ця вигадка Пабло, хоч мені вона здалася трохи химерною, і ще я подумала: все, що треба зробити, ми мусимо зробити пристойно, щоб нікому не було гидко. Коли вже фашистів мусить знищити сам народ, то хай при тому будуть усі, і я теж хотіла взяти на себе частку вини нарівні з іншими, бо сподівалася дістати й частку тих благ, які ми здобудемо, захопивши місто. Але після дона Гільєрмо мені стало соромно й гидко; а коли п'яниці й усякі покидьки заняли місця тих, хто обурився і вийшов із шеренг після дона Гільєрмо, я теж вирішила піти звідти, перейшла на другий кінець майдану й сіла там на лаві під одним із тих великих дерев.

До лави, розмовляючи між собою, підійшли двоє селян, і один з них запитав:

— Що з тобою, Пілар?

— Нічого, — відповіла я йому.

— Неправда, — сказав він. — Ну, кажи, що з тобою?

— Щось мені це вже з душі верне, — відповіла я йому.

— Нам також, — сказав він, і обидва сіли поряд зі мною на лаві. В одного був бурдюк з вином, і він простяг його мені.

— Прополощи рота, — сказав він, а другий продовжив перервану розмову:

— Найгірше те, що це накличе на нас лихо. Ніхто не переконає мене в тому, що такі вчинки, як оця розправа з доном Гільєрмо, не накликають лиха.

Тоді перший сказав:

— Коли вже треба вбивати їх усіх, а я не певен, що конче треба, то вбивали б уже просто, без знущання.

— Хай би знущалися з дона Фаустіно, я це розумію, — сказав другий. — Він завжди був блазень, і ніхто його не шанував. Але знущатися з такої поважної людини, як дон Гільєрмо, — це вже неподобство.

— Мені вже з душі верне, — сказала я йому, і це була правда, бо мене аж усю вивертало, я вся змокріла від поту, і було мені так млосно, наче я отруїлася гнилою рибою.

— Отже, кінець, — сказав один із селян. — Більше ми в цьому участі не беремо. Але цікаво було б дізнатися, що робиться в інших містах.

— Телефонної, лінії ще не полагодили, — сказала я. — І це таки недогляд, треба цим зайнятись.

— Авжеж, — сказав він. — Хто зна, може, нам треба готуватися до оборони, а не вбивати людей, та ще й так жорстоко й повільно.

— Піду побалакаю з Пабло, — сказала я йому, підвелася з лави і пішла до аркади, що вела до дверей ayuntamiento, звідки через весь майдан тяглися шеренги.

Тепер вони вже не стояли рівно, порядку в них не було, І хміль уже багатьом затуманив голови. Двоє п'яниць упали на землю й, лежачи горілиць посеред майдану, по черзі пили з пляшки, передаючи її один одному. Один, хильнувши лежма з пляшки, горлав, наче божевільний: «Viva la Anarquia![36]». На шиї в нього була пов'язана червоно-чорна хустка. Другий кричав: «Viva la Libeitadl[37]» і дригав ногами в повітрі, а потім знову горлав: «Viva la Libertad!». В нього теж була червоно-чорна хустка, і він вимахував нею і пляшкою, яку тримав — y другій руці.

Один селянин, що вийшов із шеренги і тепер стояв у затінку аркади, подивився на них з огидою й сказав:

— Їм слід було б кричати: «Хай живе пияцтво!» Бо більше вони ні в що не вірять.

— Вони й у те не вірять, — озвався іншии селянин. — Такі, як вони, ні в що не вірять і нічого не тямлять.

В цю мить один з тих п'яниць підвівся, підніс угору стиснуті кулаки й загорлав:

— Хай живе анархія й свобода, і туди й розтуди вашу Республіку!

Другий, лежачи на спині, схопив горлодера за ногу й потяг, так що той звалився на нього; обидва покотилися по землі, потім сіли, і той, що звалив крикуна, обняв його за шию, подав йому пляшку, поцілував його червоно-чорну хустку, й вони знов почали пити.

В цю мить у шеренгах закричали, і я подивилася туди, але не побачила, хто виходить, бо його заступав натовп, що зібрався біля дверей ayuntamiento. Я побачила тільки, що Пабло і Чотирипалий виштовхують когось рушницями, але не могла розгледіти, кого саме, а тому підійшла до юрби, що насідала на двері.

Люди штовхалися, столики й стільці фашистської кав'ярні були поперекидані, крім одного столика: на ньому лежав якийсь п'яниця, звісивши голову й роззявивши рота. Я підняла один стілець, поставила його під колоною й вилізла на нього, щоб було краще видно.

Той, кого виштовхували Пабло й Чотирипалий, був дон Анастасіо Рівас, запеклий фашист і найгладша людина в нашому містечку. Він скуповував зерно й був агентом кількох страхових компаній, а також позичав людям гроші на великі проценти. Зі свого стільця я бачила, як він зійшов сходами до перших людей в шеренгах. Його жирна шия випирала ззаду над коміром сорочки, а лисина блищала на сонці. Але між шеренги він так і не ввійшов, бо раптом розлігся крик, що ніби вихопився з одиних грудей. Із цим жахливим ревом п'яні лави змішалися, і люди всі разом кинулися на дона Анастасіо, і я побачила, як він упав на землю, затуляючи голову руками, а потім уже нічого не було видно, бо всі навалилися на нього. Коли ж люди попідводилися, дон Анастасіо лежав мертвий, бо його били головою об кам'яні плити, а замість шеренг на майдані вирувала юрба.

— Ходімо туди! — заревла юрба. — Витягнемо їх самі!

— Він важкий — не донесеш, — сказав якийсь чоловік і копнув ногою тіло дона Анастасіо, що лежало долілиць на землі.— Хай валяється.

Нащо нам тягти до урвища це падло? Хай тут і лежить.

— Ходімо туди, порішимо їх усіх разом, — закричав іще хтось. — Ходімо!

— Нащо пектися тут, на сонці, цілий день! — підхопив другий. — Гайда!

Юрба посунула під аркаду. Всі штовхалися й горлали, ревли, як звірі,