Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Vita Nostra 📚 - Українською

Читати книгу - "Vita Nostra"

290
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Vita Nostra" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 111
Перейти на сторінку:
рот слини й як плюне! Дідок, що зайшов у кабінку перед нею, вже закінчував розмову, коли Сашка зрозуміла — з розгубленістю і невдоволенням, — що тінь її ненависті до Фарита Коженникова падає і на Костю.

Син за батька не відповідає, сказала вона собі. Костя — така самісінька Фаритова жертва, як і вона, Сашка. Він порвав і викинув батьків телефон. Той узагалі йому не батько — хіба що біологічно…

— Ви будете говорити чи ні? — запитала дівчина за стійкою.

І Сашка ввійшла в кабінку. Але, навіть розмовляючи з мамою, не могла викинути Коженникова — і Костю — з голови.

* * *

— Ти своєму не даєш, чи що? — заклопотано запитала Оксана.

Вона мила посуд на кухні. Хто б не насвинячив — Оксана завжди мила посуд. Бувало, шпурляла каструлі й репетувала: «Розвели срач!», але мила все одно. Вигляд масних тарілок, купою накиданих у мийку, викликав у неї шаленство.

— Вони такі гіперсексуальні в цьому віці, — повторила Оксана, видно, чиюсь фразу. — Ти його так не втримаєш, врахуй.

Сашка сиділа над параграфом. У двадцять першій кімнаті було дуже багато Лізи, Лізиних друзів і подруг, вони сиділи скрізь, навіть на Сашчиному ліжку. Сашка не хотіла зв’язуватися — взяла книжки й пішла на кухню, де о цій порі нікого не було, тільки Оксана мила посуд.

За місяці, прожиті в гуртожитку, Сашка навчилася спати під гуркіт і вчитися серед землетрусу. Слова Оксани збили її з пантелику. Доводилося раз у раз повертатися очима до початку абзацу.

— Взагалі, ти дивна, — міркувала Оксана. Вона стояла до Сашки спиною, намилювала тарілку в раковині й не чула нічого, крім свого голосу й дзюркотіння води. — Тобі вже вісімнадцять незабаром? Навесні? Пацанка. Портнов тобі автомат ставить, єдиній із тридцяти дев’яти чоловік. А ти зубриш, неначе попка, з ранку до ночі. Костика відіб’ють, він хлопець симпатичний, а в нас повно гарних дівок. Тут і місцеві дівчатка, школярки, дуже навіть нічого…

Відчинилися двері. Накульгуючи, ввійшов одноокий Вітя — третьокурсник, як і раніше, скособочений і дивний. Трикотажні штани пузирилися на колінах, картата сорочка пам’ятала кращі дні. На руках у нього були величезні шкіряні рукавички, обличчя закривали чималі темні окуляри. Сашка здригнулася.

— Привіт, дівчата, — прошипів Вітя. — Почастуєте чайком?

Оксана озирнулася.

— Свого нема, чи що?

— Зараз, — сказала Сашка, відсовуючи книжку. Все одно зосередитися не вдавалось.

Засичав, нагріваючись, електричний чайник. Засмерділо смаленою ізоляцією.

— Вітю, а що в тебе з руками? — запитала Сашка ніби між іншим.

Вітя подивився на свої долоні в рукавичках. Поворухнув пальцями.

— Та так… Сесія наближається, дівки, зимова сесія. Пережити б, ось у чому питання.

— Пережити б, — луною відгукнулася Сашка.

Вітя наставив на неї чорні скельця окулярів.

— Вам що, перший курс, гуляй і радій. Новий рік зустрічай. А ось на третьому іспит зі спеціальності, дівки.

Оксана вимкнула воду. Обернулася, витираючи руки й без того мокрим рушником.

— Що? Важко?

Вітя невиразно похитав головою.

— Можна сказати й так… Важко. Ми після іспиту переходимо на іншу базу… Хто здасть, звичайно.

— Може, там буде легше, — припустила Сашка без особливої впевненості.

Про те, де та «інша база» і що воно таке, ніхто з першокурсників не мав анінайменшого уявлення. Подейкували, що це якийсь дуже просунутий, технічно оснащений інститут із «євроремонтом» у общазі й комп’ютером на кожному столі. Казали також, що це похмурі катакомби глибоко під землею. І ще казали, що то десь у іншому місті.

Дехто — Сашка сама чула — цілком серйозно припускав, що це на іншій планеті.

Сама Сашка сказала одного разу Кості — жартома, звісно, — що «інша база» для старшокурсників — щось на кшталт потойбічного царства, про яке ніхто нічого не знає, бо звідтіля не повертаються. Костя, пригадується, зреагував дивно — сполотнів і тихим голосом запропонував так більше не жартувати.

— Може, й легше, — понуро погодився Вітя. — Ет, дівки, я ж у морехідне збирався.

Сашка налила окропу в емальований кухоль. Ляпнула туди чайний пакетик на ниточці.

— Скільки тобі цукру?

— Дві ложки. Ні, три.

Сашка поставила напій на край столу. Вітя незграбно підняв обома руками — у шкіряних рукавичках — і вилив у себе гарячий чай, ніби воду.

Сашка затримала подих. Вітя поставив порожній кухоль на стіл, посміхнувся, облизав губи.

— Дякую.

— Не гаряче? — тихо запитала Сашка.

Він помотав головою.

— Нє-а… Піду я вчитися, дівки. Спасибі, згадуйте незлим тихим словом.

І вийшов.

* * *

Сашка ввійшла в кімнату з підручником під пахвою. Світла було зовсім мало — одна настільна лампа та ще вогники сигарет. У тютюновому диму важко було розгледіти обличчя, Ліза сиділа на столі поруч із магнітофоном, ще чоловік із десять — першокурсники, другокурсники — розташувалися, де попало. На Сашчиному ліжку сиділи двоє — дебела напівзнайома дівчина обіймалася зі своїм хлопцем. Її звали Ірою, його, здається, Славою.

— Відбій, — сказала Сашка. — Одинадцята. Всі геть із кімнати.

Її не слухали і не чули. Вона підійшла до столу й скинула магнітофон на підлогу.

Відскочила кришка. Випала касета. Розмови вмовкли.

— Отетеріла, Самохіна? — у цілковитій тиші запитала Ольга з тридцять другої кімнати.

Сашка ввімкнула світло. Усі примружилися. Сашка дивилася широко розплющеними, навіть ледь витріщеними очима.

Щойно на кухні, під сміх і чужі голоси, вона скінчила двадцять п’яту вправу.

Хоча Портнов задав їй номери тринадцять-сімнадцять.

Так вийшло, що, коли відпрацювала сімнадцяту, Сашка прочитала наступну — просто з цікавості — й нічого не зрозуміла.

Замість того щоб просто згорнути книжку, вона прочитала завдання ще раз. Зрозумілі слова. Більш-менш знайомі образи. А ось що з ними треба робити і як — уявити було зовсім неможливо.

І тоді в Сашки прокинувся давній бзик. Можливо, стиль відмінниці й зубрилки. Може, інстинкт дослідника. Але вона подумки проклала ниточки від сімнадцятої вправи до вісімнадцятої, потяглася, мов у цілковиту пітьму, й за кілька хвилин намацала те, що звикла називати «контуром» вправи.

Ось воно.

Вона по-справжньому зраділа. І обережно взялася розминати вісімнадцяту. Від неї потяглися нитки до дев’ятнадцятої і далі до двадцятої. А потім усередині в Сашки сталося щось подібне до осяяння, і вона кинулася вперед по номерах, від одного до іншого, а світло ставало дедалі яскравішим, поки, нарешті, на двадцять п’ятій вправі вона не осліпла.

Внутрішнє світло спалахнуло дуже яскраво й згасло. Сашка протерла очі — не бачила ні підручника, ні кухні. На мить їй здалося, що вона всередині вправи. Вона — темний контур у просторі без верху й низу. Сашка не встигла злякатися. Гупнули двері, повіяло

1 ... 35 36 37 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Vita Nostra"