Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Інші експедиції залишалися на триваліший час. 1931 року бригада з 23 осіб вирушила з Ухти на північ річками, щоб розпочати видобуток вугілля на величезному родовищі — Воркутинському вугільному басейні, — відкритому за рік до того у полярній тундрі в північній частині Комі. Як і в усіх таких експедиціях, геологи прокладали шлях, в’язні вели човни, а невелика група співробітників ОГПУ керувала операцією, на веслах і пішки йдучи по тундрі, яка влітку кишіла комарами. Перші ночівлі влаштовувалися під відкритим небом, потім якось побудували табір, пережили зиму і наступної весни збудували першу примітивну шахту — «Рудник № 1». Кайлами, лопатами і дерев’яними тачками, без жодних механізмів, в’язні почали видобуток вугілля. Всього лише за шість років «Рудник № 1» виросте у місто Воркуту, головний штаб Воркутлагу, одного з найбільших і найсуворіших таборів у всьому ГУЛАГу. 1938 року у Воркутлагу утримувалося 15 тисяч в’язнів і видобувалося 188 206 тонн вугілля[315].

Не всі нові мешканці Комі формально були в’язнями. З 1929 року сюди також почали направляти «спецпоселенців». Спочатку це були майже виключно куркулі, яких привозили з сім’ями і які мали обживати цю землю. Сам Ягода проголосив, що поселенцям слід давати «вільний час», у який вони мали працювати на городі, вирощувати свиней, рибалити і будувати собі житло: «Спершу вони житимуть на табірних пайках, а потім — власним коштом»[316]. Усе це звучало досить радісно, та насправді майже п’ять тисяч сімей, які прибули 1930 року — понад 16 тисяч осіб, — як і в інших місцях, не знайшли тут майже нічого. На листопад того року було збудовано 268 бараків, а потрібно було щонайменше 700. У кімнатах жило по чотири-п’ять сімей. Не було достатньо їжі, одягу, зимового взуття. У селищах не було лазень, доріг, пошти і телефонного зв’язку[317].

Хоча частина поселенців померла, а багато намагалися тікати — до кінця липня було здійснено 344 таких спроби, — поселенці в Комі стали постійним доповненням до тутешньої табірної системи. Пізніші хвилі репресій приносили до регіону нових — зокрема поляків і німців. Тому по-місцевому деякі селища Комі називаються «Берлінами». Поселенці не жили за колючим дротом, однак виконували ту саму роботу, що і в’язні, іноді — у тих самих місцях. 1940 року один з таборів було перетворено на селище поселенців — це свідчить, що ці дві групи у певному сенсі були еквівалентні. Багато поселенців також ставали охоронцями або адміністраторами в таборах[318].

З часом географічне зростання відбивалося у термінології. 1931 року Ухтинську експедицію було перейменовано в Ухто-Печорський виправно-трудовий табір, або Ухтпечлаг. У наступні два десятиліття Ухтпечлаг ще багато разів перейменовуватимуть, реорганізовуватимуть і розділятимуть — відповідно до змін у географії, до розширення цієї імперії і зростання її бюрократії. Насправді на кінець десятиліття Ухтпечлаг уже взагалі не був єдиним табором. Він розрісся у цілу мережу таборів, всього їх було понад 20, зокрема Ухтпечлаг і Ухтіжемлаг (нафта і вугілля), Устьвимлаг (деревина), Воркута й Інта (видобуток вугілля), Сєвжелдорлаг (залізниці)[319].

Протягом наступних кількох років зростало «населення» Ухпечлагу і його спадкоємці, відповідно до щораз вищих вимог з’являлися нові установи і будівлі. Коли потрібні були лікарні, адміністрація їх будувала, а також впроваджувала систему підготовки аптекарів і медперсоналу з числа в’язнів. Коли виникала потреба у їжі, створювалися власні колгоспи, склади і системи розподілу. Коли потрібна була електрика, будувалися електростанції. Коли були потрібні будматеріали, споруджувалися цегельні заводи.

Коли виникала потреба у кваліфікованих робітниках, їх готували з тих, кого мали. Більшість екс-куркулів були неписьменні або напівписьменні, що призводило до величезних проблем, коли доходило до роботи порівняно високого технічного рівня. З цієї причини адміністрація створила технічні училища, які, у свою чергу, потребували нових приміщень і нових кадрів: викладачів математики і фізики, а також «політичних інструкторів» для нагляду за їхньою роботою[320]. У 1940-ві роки у Воркуті — місті, збудованому на вічній мерзлоті, вуличне покриття і комунікації якого потрібно міняти щороку, — були свої геологічний інститут і університет, театри і лялькові театри, плавальні басейни і дитячі ясла.

Однак те, що розростання Ухтпечлагу не супроводжувалося гучною рекламою, не означає, що воно було спонтанним. Поза сумнівом, низове табірне начальство бажало зростання своїх підприємств, а поряд із цим — зростання власного престижу. Створення багатьох нових таборів-відгалужень було спричинене не центральним плануванням, а нагальною потребою. Разом з тим існувало точне взаємодоповнення між потребами радянського уряду (місце, куди можна відправляти ворогів) і потребами місцевими (більша кількість людей на лісоповалах). Коли, наприклад, 1930 року Москва пропонувала «спецпоселенців», місцеві вожді приймали їх із задоволенням[321]. Також доля таборів обговорювалася на найвищому рівні. Варто відзначити, що у листопаді 1932 року політбюро — за участю Сталіна — присвятило більшу частину свого засідання обговоренню поточного стану і планів на майбутнє Ухтпечлагу; при цьому перспективи і шляхи їх досягнення обговорювалися з дивовижною докладністю. Зі знайомства з протоколами того засідання виникає враження, що політбюро вирішувало все, чи принаймні з ним узгоджувалося все хоч якось важливе: які шахти копати, які залізниці будувати, скільки потрібно тракторів, автомобільного і водного транспорту, скільки висланих сімей можуть прийняти табори. Політбюро також виділило кошти на будівництво таборів: понад 26 мільйонів рублів[322].

Тож невипадково, що протягом трьох років після ухвалення цих рішень кількість в’язнів зросла майже вчетверо — з 4797 в середині 1932 року до 17 852 в середині 1933-го[323]. Хтось на найвищому рівні радянської ієрархії хотів, щоб Ухтпечлаг зростав. За тієї влади і авторитету, які потрібні були для згаданих рішень і змін, цим кимось міг бути тільки сам Сталін.

Так само, як Освенцім у масовій свідомості став табором, що символізує всі інші нацистські табори, слово «Колима» стало синонімом найжахливішого у ГУЛАГу. «Колима, — пише один історик, — це річка, гірський ланцюг і метафора»[324]. Багатий на корисні копалини — і передусім на золото, — величезний Колимський край на далекому північному сході Сибіру, на узбережжі Тихого океану, мабуть, є і найсуворішим у Росії. На Колимі холодніше, ніж у Комі, — взимку температура тут періодично падає нижче від 49 градусів, — і Колима знаходиться ще далі[325]. До колимських таборів в’язнів везли поїздами через весь Радянський Союз — іноді ця дорога тривала три місяці — у Владивосток. Далі пливли Охотським морем, яке знаходиться на північ від Японських островів, до порту