Читати книгу - "Грішниця"

Я недовірливо подивилася на згорнутий аркуш в її руках і зауважила:

– А вона його нам адресувала?

Сніжана розвела руками.

– Звідки ж я про це могла знати, він же не в конверті був. Звичайний папірець, та це навіть не зовсім лист, схоже на сторінку зі щоденника.

– Тим паче, нам не можна його читати.

– Так я ж зрозуміла це тільки тоді, коли прочитала. Тепер пізно, будемо мовчати до смерті, а ще… допомогти спробуємо. На, читай швидше.

Вагаючись, я обережно розгорнула аркуш:

«Цих слів тобі не прочитати й не почути, вони – німі, а ще прозорі, бо зникають щоразу, коли я намагаюся їх віднайти. Про почуття важко говорити, а мовчати – боляче, однак відмовитися від цього болю не виходить. Не можна ж наказати серцю зупинитися, воно все одно ганятиме по судинах кров і… любов. Цікаво, чи усвідомлюється божевілля? Надто вже це схоже на хворобу душі, а ліків не знайти. Чи?… Не знаю, сьогодні я раптом подумала про танець, один-єдиний танець із тобою, щоб пережити чи прожити любов за п’ять хвилин. Та ні, пісні стільки не тривають, як і кохання… про яке мовчать».

Прочитавши листа, я встала, згорнула папір і пішла. Сніжана вхопила за руку вже біля дверей:

– Ти куди?

– Треба це повернути.

– Треба, тільки покласти кудись так, щоб його знайшла Тетяна Сергіївна, а не хтось інший.

Коли ми вже засинала в себе в ліжках, Сніжана сонно пробурмотіла:

– Слухай, а лист же був без адресата.

– Здається, та вказувати його було необов’язково.

– Ага. А якщо ми помиляємось?

– Що ти маєш на увазі?

Вона загадково прошепотіла:

– Є план.

Добрими намірами вимощена дорога в пекло. Якби ж ми про це знали. Кому-кому, а Танюші хотілося допомогти всіма можливими та неможливими способами, однак не могли ж ми змусити дорослого чоловіка зробити те, чого той не хотів, хоча… Ми були підлітками, а їм властива віра у свою всесильність.

Наближався день народження Тетяни Сергіївни. Наш клас вирішив наостанок влаштувати класній мамі незабутнє свято. Так вийшло, що день народження випав на вихідні, у які для старших класів проводився вечір-дискотека. Сніжана довідалась, що там точно буде присутній наш об’єкт, тобто головний дарунок. Із самого ранку Тетяна Сергіївна випромінювала радість. Її вітали всі, однак наші пісні, вірші та вітальна листівка в людський зріст здивувала навіть решту педагогічного колективу. Та це ще було не все. Залу, де відбувалася дискотека, ми завішали повітряними кульками білого кольору, до речі, на купівлю останніх витратили чесно зекономлені кишенькові витрати за два місяці – всі до копійки. Одним словом, атмосферу створили ту, що треба, – ніби спустили хмари до землі. Швидкі мелодії змінювали одна одну, свято тривало, однак коли зазвучали перші такти повільної композиції, Сніжана підскочила:

– Де вони? Де?

Я здивовано запитала:

– Хто?

– Хто-хто. Танюша й Олександр Володимирович.

Я обвела поглядом залу, не підозрюючи, що саме замислила подруга.

– Он вони. Ой, дивись, Олександр Володимирович стоїть зовсім поруч із Танюшою, кілька кроків. Може…

– Ага, дочекаємось. Ларисо, швидше, а то хтось інший, чого доброго, запросить. Давай, тобі він не відмовить.

Я ще до кінця не розуміла, що саме замислила подруга, коли остання рвучко тягнула мене в напрямку іменинниці, а вже за мить розгублено запитувала:

– Олександре Володимировичу, а про що ця пісня?

– Дівчата-дівчата, це ж ваша англійська, друга рідна. Сніжана енергійно затрусила головою.

– Ми тут із Ларисою цілу дискусію затіяли, а перевірити, хто має рацію, не знаємо як.

– Як перевірити? Зверніться до класного керівника, вона хоч і не першоджерело, однак в англійській – ас.

– Ага, вона у відповідь – хіба я вас не вчила?

– Стривайте, дівчата. То з якого дива я маю перед іменинницею бовдуром виглядати?

– Чому бовдуром одразу? Ви запросіть її на танець і поміж тим розпитайте, – на одному подиху випалила Сніжана.

– Щось ви темните, дівчата.

Сніжана, розуміючи, що жертва от-от зірветься з гачка, штовхнула мене в бік.

– Будь ласка, Олександре Володимировичу, а то пісня почалась, ще трохи і…

Він подивився на мене, посміхнувся й кивнув головою:

– Добре, тільки ти, рятівниця потопаючих, будеш винна один танець.

Сніжана, не кліпнувши оком, блискавично погодилася за нас обох і, задоволено потираючи руки, спостерігала, як учитель рівними кроками долав відстань до чиєїсь мрії. Вони танцювали в самому центрі хмар, немов літали, а всі довкола мимоволі милувалися парою, я ж намагалася зрозуміти, про що таки була та пісня.

Про кохання – сильне й красиве, от тільки нерозділене.

* * *

У щедрий вечір лише вітер за вікном співав щедрівок. Виводив старанно й натхненно, та це завивання не могло замінити спів дитячих голосів. По селу ходили щедрувати всього-на-всього дві дівчинки, і їм щедро сипали в торбинки повні пригорщі цукерок, зате з’явились аж дві кози, качалися по долівці й просили ліків. Баба Марія дістала приховані пляшки самогону, ще власного виробництва, то й полікувала.

У кінці січня снігу поменшало, дерева стали голі, тому ліс на горизонті чорнів якось особливо самотньо, ніби замерз. Лариса знову занурилась у минуле, правда, іноді забігала Ніна й обривала тишу своєю розгубленістю.

– Я заплуталась, не знаю… не розумію.

– Тобі добре з ним? Ніна світліла на очах і кивала:

– Поруч із ним відчуваю, що я – жінка. Він хороший.

– То в чому справа?

– Він занадто хороший, аби його не любили.

– А може…

Ніна відмахувалася руками й замовкала, потім їх кликала Марія Степанівна, щоб почастувати пирогами прямо з печі зі своїм чарівним чаєм, і жінкам ставало легше. Можливо, трави були справді особливі, а може, коли для когось твій біль небайдужий, то й біль уже не твій – розділений навпіл.

Одного дня Лариса довго дивилася кудись в одну точку на стіні, потім зітхнула:

– Мені здається, я приручила самотність.

Марія Степанівна відірвала погляд від трав, які перебирала, і зауважила:

– А хіба не цього шукала, дочко? Та й яка самотність, коли стільки людей довкола?

Лариса спантеличено спитала:

– Це Ви про кого?

– Не знаю. Звідки ж мені їх знати? Вони ж у твоїй пам’яті, дитино.

– Ви хочете сказати, що всі ті, про кого думаєш, ніби поруч? Старенька кивнула головою.

– А якщо я не хочу, щоб дехто з них був зі мною?

Марія Степанівна розвела руками.

– Треба з ним попрощатись.

– А як? Не виходить.

– Не виходить, бо не простила. Це