Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

4

Переволока — одна  з найвідоміших переправ через  Дніпро в його  середній течії поблизу Ворскли. Тут кам’яна гряда підперла води  ріки  й утворила широкий, зручний брід,  яким з  прадавніх часів   користувалися і  корінні мешканці Подніпров’я — слов’яни, і численні кочові племена, що  одно за одним упродовж століть котилися, мов хвилі, по неозорих степах між  Волгою та Дунаєм.

Самуїл став  табором недалеко від броду, в затишній, лісом  захищеній від стороннього ока  долині, а на березі залишив  у потаємному місці сторожу, яка  мала  повідомити про прибуття князя з  дружинами, а також про  появу половців чи  якихось інших чужинців.

Три  дні  ніхто  не  з’являвся. А на  четвертий, опівдні, на протилежному березі показалося два  вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней і, пересвідчившись, що на переправі, крім  них,  нікого не видно, пустилися перебродити Дніпро.

Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущів вони пильно зирили за тим, що робиться на  річці.

— Як  нам  бути,  Ждане? Нехай собі  їдуть  чи  сповістимо наших?

Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очі.  Верхівці скидалися на  степовиків, а степовики, навіть якщо їх тільки двоє, можуть привести за собою цілу орду.  Треба сповістити Самуїла — хай  вирішує.

— Мчи, Васюто! Клич наших!

Не  встигли чужинці досягти середини ріки, як  прибув Самуїл з хлопцями, наказав перекрити дорогу, що виводила в степ.

— Здається, половці. Чи  не  вивідачі Коб’якові?

— Хтозна. Схопимо — дізнаємося, — шепотом відповів Ждан.

Сторожко озираючись, верхівці вибралися з води  на сухе, трохи  постояли, тихо  перемовляючись, а  потім поволі рушили до гаю,  що  вкривав схили гори.

Тут  їх і перестріли Самуїлові хлопці. Вони несподівано вискочили з кущів, наставили списи і луки.

— Стійте! Хто  такі?

Сторопілі вершники не  вчинили спротиву. Їх  стягнули з коней, відібрали зброю, поставили перед Самуїлом.

Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов’яга. Він  не  виявляв  страху, тільки похмуро бликав  спідлоба і важко сопів широким м’ясистим носом. Другий, молодий, знітився, зблід, тремтів, ніби  його  била  пропасниця. Видно, ще  ні разу  не  бував  у бувальцях.

Самуїл глянув старшому в очі.

— Половці?

— Ойє, ойє!

— Як  звати?

— Я — Сай, а це  мій  син  Чой.

— З якої  орди?

— З Інгулецької...

— Чого опинилися тут? Куди прямуєте?

— Їдемо на Оріль до хана  Башкорта. Туди  я віддав  заміж дочку. Кажуть, подарувала мені  внука — хочу  побачити.

— А Коб’яка знаєш?

— Чув.  Хто ж у Половецькому степу  не  чув про  великого хана  Коб’яка. А бачити — не  бачив.

Сай відповідав швидко,  без  заминки, і,  схоже, казав правду. Самуїл нерішуче здвигнув плечима — вагався, видно,  приймати рішення. Запитально глянув на  Ждана.

— Що  будемо робити?

Він  усе  більше переконувався в тому, що  Ждан, незважаючи на  молодість, мав  тверезий, розсудливий розум, і не вважав для  себе  образливим прислухатися до  його  порад і думок.

— Я  гадаю, відпускати не  слід,  — подумавши, відповів Ждан. — Хтозна, чи  не  брехня все  це.  Чому ми  повинні вірити йому  на  слово?.. Накажи забити в колодки — повеземо  до Києва. А там  буде видно — відпустити чи обміняти на  своїх  людей...

Думаючи, що  половці їх  не  розуміють, Самуїл і  Ждан обмінялися цими думками відкрито, в їхній  присутності. Як же  вони були  здивовані, коли Сай  раптом упав  на  коліна, простягнув з мольбою поперед себе  руки  і заблагав на  мові урусів, трохи  калічачи слова:

— Не  везіть   нас  до  Києва, прошу вас!  Візьміть викуп! У мене є дещиця зі мною! — І він  поліз до кишені.

— Відпустіть нас  з Богом! Доньку хочу  провідати, внука побачити!

Він витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю  золотих монет і великий срібний перстень з коштовним камінням. Але ні Самуїл, ні Ждан не взяли тієї плати. Швидко  переглянувшись, разом прийшли до  однієї думки — не відпускати!

— Забийте їх у колодки та прив’яжіть міцніше до возів! — наказав Самуїл хлопцям. — Подивимося, що  це  за  птахи...

...Ні Самуїл, ні Ждан не знали і не могли знати, що  цим самим вони стали у великій пригоді Святославу і всім  руським  князям, які  в цей  час саме  простували і по Дніпру, і по суходолу до  Половецької землі. Не  знали вони і не  могли знати, що  їм  до  рук  випадково потрапили Кончакові вивідачі,   котрі побували у  Торцьку, де  зустрілися з  Аяпом,  і несли від нього Кончакові важливу звістку про  виступ руських  сил  у великий похід  на  землю Половецьку. Просто їхнє  внутрішнє чуття   підказало їм  рішення, яке  допомогло Святославові повернутися з цього  походу зі славою. Про  Святослава літописці записали похвальні слова в літописах, про Самуїла і Ждана — нічого. Та це не  применшує заслуги, як не  применшує  заслуг і  тих  безіменних воїнів, які   своєю смертю, кров’ю і зусиллями здобувають славу  вождям своїм, самі  залишаючись на  віки  вічні  невідомі.

...Того  ж  дня,  надвечір, до   Переволоки  приплив  на човнах з  двома тисячами воїв  князь Святослав і  став  табором  на   березі  Дніпра,  ждучи   інших князів,  що   йшли сухопуттям. Протягом наступних днів  прибули з дружинами  правим берегом і переправилися на  лівий Святославові сини:  Гліб,   Всеволод Чермний  і  Олег,  Рюрик  Руський, Володимир Глібович Переяславський,  Всеволод Ярославич Луцький,  Мстислав  Ярославич,  Мстислав  Романович  та Ізяслав Давидович — обидва із  смоленських князів, Мстислав   Городенський,  Ярослав  Пінський,  його  брат   Гліб Дубровицький, а  Ярослав Галицький  прислав свої   полки з воєводами.

Отже, зібралися всі,  хто хотів разом з великими князями київськими взяти участь  у поході.

Не  прибули: Рюриків рідний брат  Давид Ростиславович Смоленський, який відписав, що нездужає, і прислав замість себе сина Ізяслава з невеликою дружиною, рідний брат Святослава Ярослав Чернігівський, котрий у березні, відмовившись від  походу, гаряче ратував за  літній похід, двоюрідні брати Святославові — Ігор  Новгород-Сіверський та Всеволод  Трубецький.

— А наші брати не  прийшли, — гірко, з образою в голосі  сказав на  київському снемі Святослав. — Відписали: далеко нам  іти  вниз до  Дніпра. Не  можемо своєї землі  без захисту залишати. Якщо ж ти  підеш на  Переяслав, то й ми з тобою підемо і з’єднаємось на  Сулі... Та  не  вірю  я  в  те, що  пішли б  вони з  нами і  в  тому  випадку, коли б  шлях лежав через Переяслав  на   Сулу.   Хіба   князям  луцькому, галицькому чи  пінському