Читати книгу - "Любові полум’я"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андріан ще трохи постояв, спостерігаючи, як Віола розкладала свою партитуру і з притиском вичавив:
— Ну, тоді як знаєш! Я ще надеру цьому "козлу" морду. Але якщо ти думаєш, що він розійдеться так само, як і ти… — чомусь замовк, а тоді за мить додав: — Діло твоє.
Вона нічого не кинула у відповідь. Зрозуміла, що чоловік здогадувався про все, але мовчав.
Отже, чинить правильно. Андріан не боровся за неї. Очевидно, відпускав із полегшенням, і сам втомившись від цих безбарвних стосунків. Це, на диво, бентежило її. Бо ніколи і нічого не віддавала без бою. Боролася за все, що хотіла отримати. Однак, чоловікова стриманість давала їй надію на те, що, принаймні, залишаться друзями.
Віола переселилася у велику двокімнатну квартиру, що її винайняв Віктор. Вона обурювалася, казала, що й сама може сплачувати оренду, однак він наполегливо заперечив, пояснивши, що уклав угоду з господарями про купівлю і щомісячні виплати значно вищі.
— Тебе не повинні турбувати такі речі! Про це має дбати той, хто поруч з тобою. І я не дозволю тобі працювати заради грошей, — наголосив на останніх словах. — Скоро ми тут будемо жити разом.
Після такого пояснення Віолі не хотілося більше ні про що питати. Боялася сполохати своє щастя. Мовчки, десь глибоко у душі тішилася таким його рішенням. Мріяла присвятити себе тільки високому мистецтву. А не бігати, як то було раніше, по всіляким халтуркам, додатковим ілюстраторським навантаженням по музичним школам… Лише заради того, щоб вистачало на життя. До того ж їй завжди подобалася ця частина міста. Стара тиха вулиця з іще австрійськими будинками перед входом у львівській Централ парк — Стрийський парк. Колись ходила сюди на свої перші побачення. Тоді і уявити собі не могла, що згодом замешкає у цьому картинному пейзажі. Тепер часто стоятиме біля вікна, спостерігаючи як поволі розкривається магнолія за склом. Завжди любила це квітуче дерево за його вишуканість, переконливість у лініях і барвах, за ніжний ненав’язливий аромат і надзвичайну вразливість до сонця. Чимось їй магнолія нагадувала і себе… їй буде тяжко, неймовірно, жаль стількох втрачених у шлюбі років.
Завантажить себе роботою. Працюватиме так, що лише побачивши ліжко, буде падати у нього від перевтоми. Орисю батьки заберуть до себе на літо після похорону бабусі.
Похорон
Рано-вранці нервово задзвонив телефон.
— Алло, — потойбічним голосом заговорила Віола.
— Доню! — схлипнули на тамтому кінці. — Ой, доню-доню…
— Мамо! Що сталося?! — вона миттю прокинулася і зістрибнула з ліжка.
— Бабця померла…
І знову тяжке дихання та тихі жалісливі зойки.
Віолу пройняв холодний піт. Вона і звука вичавити з себе не могла. Як таке могло статися? Бабуня Ганя — здорова і жвава літня жінка. Здавалося, що вона житиме вічно. І уявити собі було складно, що її вже немає і ніколи не буде. Скільки ж їй було років?
— Бабуня… — нарешті сутужно промовила онука. — Мамо, як же це?
— Та як… Заснула і все! Вчора ввечері попрощалася з усіма, ніби знала. Дуже шкодувала, що ти не приїхала. Ми казали, що завтра будеш. А вона, похитавши головою: "В моєму віці завтра може і не бути". І все, доню. Приїжджай скоріше. Нам так тяжко!
— Вже збираюся, мамо, — відповіла Віола, ковтаючи біль, анестезований слізьми.
"Мушу дзвонити Андріанові. Незручно… Але й малу не варто тягти зараз туди", подумала і пішла шукати мобілку.
Андріан спав у кабінеті з включеним нетбуком. Певно, що заснув пізно вночі. Його здивував дзвінок від Віоли о пів на восьму ранку.
— Вибач, Андріане. Померла бабуня Ганя. Чи ти б не міг взяти Ориню на кілька днів до себе? — боязко попрохала.
— У мене є плани на вихідні, — невдоволено пробурчав.
— Я розумію. Зелені свята. Вибач, я щось придумаю, — Віола вже хотіла відімкнутися, та раптом він запропонував:
— Я можу відвезти вас обох туди. Зараз, якщо хочеш.
— Дякую, дуже дякую. Мені шкода, що довелося тебе розбудити, — почала ніяковіти. — Маршруткою ми добралися б туди не раніше обіду.
— Та добре вже, досить. Одягайтеся. За півгодини буду.
Віола, втираючи мокрі очі, поспішила приготувати сніданок. Орисю вирішила будити в останню мить, вже перед самим від’їздом.
Біль втрати збурив у її пам’яті образ бабуні. Була мамі тіткою. Але Віола ніколи не сприймала її як нерідну. Жила з ними від Віолиного народження. Опікувалася і любила її як власну онуку, якої ніколи не мала. Її чоловік загинув у партизанській війні, був бандерівцем, про що бабуня Ганя не любила оповідати. Потому вона більше так і не вийшла заміж, хоча не один парубок її добивався. Була красунею і майонтаркою, як тоді казали. Мала вісім моргів поля і подвійний шмат землі біля нової великої хати, яку звели вдвох з покійним чоловіком. Але взяла до себе малу маму Марію, коли тій виповнилося лише вісім. Її рідні батьки, тобто дідусь і бабуся Віоли, померли від тифу, який тоді викошував цілі села. А Марійка чудом вціліла, вчасно ізольована бабунею Ганею. С тих самих пір мати Віоли вважала її своєю рідною матір’ю, на що та повною мірою заслуговувала…
— Я не зможу там залишитися. Сьогодні ж мушу повернутися, — одразу попередив Андріан, коли приїхав на Паркову.
— Не мусиш, — була коротка відповідь.
Дорогою на село, по Київській трасі, їхали мовчки. Мала спала на задньому сидінні, дбайливо вкрита пледом. Андріан спробував включити радіоприймач, але відгукнувся на прохання про тишу від колишньої дружини. Зосередився на керуванні. Віола задумано дивилася у далечінь безкраїх полів. Дві чужі одна одній самотності.
Ліси уже подалися зеленкуватим подихом весни. Вони стирчали, як скуйовджена після сну зачіска, на тлі чорно-зеленої ріллі. На одному з електричних стовпів лелеки звили нове гніздо на місці старого. Воно виділялося чорними струхнявілими на вигляд і поїденими голубою цвіллю тичками. Земля уже прокинулася і починала набиратися сонячних соків, перетворюючи їх на смарагдову, невинну красу трав і листя.
"Хто народився, той мусить померти", проговорила Віолина свідомість. Серце болісно затужило. Розуміння таких здавалося б відсторонених від буденних турбот слів завжди приходить у часи зіткнення буття з небуттям. Тоді прозріваєш і починаєш розуміти, що немає нічого нового і незбагненного, окрім Всевишньої суті. Окрім одвічної мудрості святих сторінок. А все решта — мишаче шарудіння.
Смерть — це момент істини. Коли привідкривається справжній зміст твого життя, коли нічого вже не змінити, коли вже взагалі нічого… Тоді простір і час, все перетворюється на тут і зараз, втілюючись у нескінченій любові і добрі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.