Читати книгу - "Інформатор"

Філліс уже чекала. Як тільки пілоти пристебнули ремені безпеки і почали готуватися до польоту, Клаудія поцілувала її й узяла за руку. Коли літак піднявся в повітря й набрав висоту 11 000 кілометрів, Філліс відкоркувала пляшку «Вдови Кліко» і підняла тост — як завжди, за плем’я таппакола.

Вони познайомилися на другому курсі під час навчання у Стетсоні й одразу відчули, що мають багато спільного. Обидві пережили жахливе розлучення і обидві обрали юридичний факультет, керуючись неправильними мотивами. Клаудія зазнала спустошення і приниження від свого чоловіка та його підступних адвокатів, вона виношувала план помсти. Натомість колишнього чоловіка Філліс суд зобов’язав сплачувати за її навчання. Вона обрала медичний університет, щоб це зайняло більше часу, але провалила вступний іспит. Тоді Філліс вирішила вступити на юридичний факультет, а потім ще на три роки в аспірантуру. Вони з Клаудією почали таємно зустрічатися на третьому році навчання, але після випуску їхні дороги розійшлись. Для жінок-юристів ринок праці не був надто сприятливим, тож вони вхопились за те, що підвернулося. Клаудія отримала роботу в маленькій фірмі провінційного містечка. Філліс працювала громадським захисником у Мобілі, поки їй не набридло мати справу з вуличними хуліганами, — тоді вона почала займатися приватною практикою. Обидві жінки розбагатіли завдяки індіанцям, тож тепер могли дозволити собі дорогі подорожі, життя у розкоші й уже почали планувати, де проведуть решту життя разом.

Випивши все шампанське, жінки заснули. Сімнадцять років Клаудія старанно виконувала свої обов’язки, адже, як би там не було, її завжди могли переобрати. Філліс також вклала багато зусиль у свою маленьку фірму. Їм ніколи не вдавалося достатньо виспатись.

За дві з половиною години після вильоту з Флориди літак приземлився у Тетерборо, Нью-Джерсі. Жоден інший аеропорт у світі не міг похвалитися такою кількістю приватних літаків. Чорне авто категорії «люкс» уже чекало, у ньому вони рушили далі. За двадцять хвилин вони під’їхали до свого будинку в Гобокені. Це була сучасна багатоповерхівка неподалік річки Хадсон, яка відділяла будівлю від Фінансового кварталу. З балкону їхнього помешкання на чотирнадцятому поверсі відкривався фантастичний вид на передмістя Манхеттена. Звідти до «Леді Свободи» рукою подати. Квартира була простора і без зайвих меблів. Це інвестиція, а не дім, місце, яке їх влаштовувало, поки не захочеться чогось іншого. Звісно, квартира належала офшорній компанії, тій, яка була на Канарських островах.

Філліс дуже подобалось бавитися із офшорними компаніями. Вона постійно переміщала гроші та компанії у пошуках іще кращого місця, райського куточку без податків. З часом прийшов досвід, Філліс стала експертом із приховування спільних грошей.

Після заходу сонця жінки перевдяглися у джинси і поїхали до міста в Сохо, де повечеряли у французькому бістро. Потім вони сиділи у барі з тьмяним світлом, пили шампанське і сміялися з того, як далеко їм пощастило зайти у подорожах і в житті.

Вірмена звали Папазіан, і вони так ніколи й не дізналися, це було його ім’я чи прізвище. Не те щоб це мало якесь значення. Усі угоди здійснювалися потай. Жодна зі сторін нічого не запитувала, бо відповіді були нікому не потрібні. Він подзвонив у двері о десятій ранку в суботу, обмежившись формальним привітанням, відкрив свою валізу. На маленькому столику чоловік розгорнув шматок темно-синього фетру і розклав товар — діаманти, рубіни та сапфіри. Як завжди, Філліс пригостила його подвійним еспресо. Попиваючи каву, він розповідав про кожен дорогоцінний камінь. За чотири роки співпраці вони переконалися — Папазіан продавав виключно найкращі коштовності. У нього був свій магазин у середмісті, де вони вперше познайомились. Проте зараз він з радістю приїхав з візитом до клієнта додому. Чоловік і гадки не мав, хто вони та звідки приїхали. Єдине, що його хвилювало, — це продаж і готівка. За менш як тридцять хвилин клієнтки вибрали жменьку його найкращих товарів, які Філліс часто називала «портативним багатством», і передали гроші. Він, не поспішаючи, перерахував 230 тисяч доларів у стодоларових купюрах, весь час бурмочучи собі щось під ніс рідною мовою. Коли усі були задоволені, продавець допив каву (вже другу) і вийшов із квартири.

Виконавши більшу частину брудної роботи, жінки зібралися й поїхали в місто. Вони придбали взуття у Barneys, неквапно пообідали у Le Bernardin і врешті-решт опинилися у діамантовому районі. Там жінки зустрілися з одним із улюблених постачальників. Вони придбали колекцію нових золотих монет, які ще не були в обігу, — крюґерранд із Південної Африки, «кленові листки» з Канади і, щоб підтримати місцеву економіку, американські «орли». За усе це розрахувалися готівкою. Лише готівка, жодних паперів, жодних записів, ніяких слідів. У крихітному магазині було як мінімум чотири камери спостереження, і когось це могло насторожити. Хтось десь може спостерігати, але з часом такі речі уже не викликають хвилювання. Їхню справу завжди супроводжував ризик. Головне — це навчитися розрізняти, який ризик є прийнятним.

Суботнього вечора Клаудія і Філліс подивилися мюзикл на Бродвеї, а потім повечеряли в Орсо, але знаменитостей не бачили. Близько опівночі пішли спати, задоволені ще одним вдалим днем. У неділю вранці, спакувавши усі цінності разом із колекцією нового і страшенно дорогого взуття, жінки вирушили у Тетерборо. В аеропорту на них уже чекав літак.

Г’юго спізнився на збори. Поки всі його чекали, Гейсмер переглядав нові фото та звіти із подорожей, а Лейсі відповідала на електронні листи.

— Як думаєш, чому всі ці записи почали вести лише сім років