Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

У відповідь вона торкнулася його рукою.

— У тебе хтось є?

Помовчавши мить, він відповів ствердно.

— Розкажи про неї.

— Та що тут розказувати! Звуть її Гедвіг, і мешкає вона у Східній Німеччині. Ось вона.

І дістав з портмоне її фото.

— В дійсності вона вродливіша, але якось мені це не вдається зафіксувати фотоапаратом.

— Вона тебе кохає?

— Так, дуже, і навіть не розумію чому.

— Вона вродлива. Напевне, ти її теж кохаєш, брате. А скільки їй років?

— Двадцять один.

— Думаю, що ми б з нею подружили, — сказала Мар'яна, продовжуючи розглядати фото.

— Її мати цієї зими померла. Це її дуже засмутило, тепер вона мешкає з батьком та молодшим братом майже біля Західного Берліна. Поратись по господарству допомагає ще тітка, яка поселилась у них.

— Чому ви не одружитесь?

— Ми хочемо, але це не так просто.

— А чому?

— Бо начальство хоче, щоб я взяв собі радянську дівчину. А я якось не хочу, а з Гедвіг ще не находжу спільної мови. Якась вона ще анти...

— Продовжуй, братику, вона починає мені чимдалі більше подобатися.

— Це не те, що ви тут собі думаєте. Політика її не цікавить. Думаю, що це все від того, що вона ще не знає, що таке справжній соціалізм.

— Що ти хочеш цим сказати? Хіба вона живе не у східній зоні?

— Так, але працює у Західному Берліні. Вона перукарка. Через ці антирадянські підбурювання на Заході люди там дістають цілком хибну уяву про нас. Над комуністичним ладом просто насміхаються.

— Я це розумію. Я завжди мала німців за людей розважливих, а розважливих комуністів за найнестерпніших людців на землі.

— Ти просто смішна, — відповів Леонід.

— То вибач і не розповідай мені більше про комуністів. Розповідай краще про свою дівчину. Вона мені симпатична.

— За віросповіданням вона католичка, і тому мати заборонила їй вступити до Союзу вільної німецької молоді. Особисто вона хотіла, бо це допомогло б їй потім у житті. Але вдома їй не дозволили і над нею знущались. Їй також не дозволили взяти участь у святі цивільної конфірмації для випускників середніх шкіл. Тут уже її батько, який працює на залізниці, мав клопоти на роботі. Тепер ті ж самі клопоти вони мають з наймолодшим, з Петером. Проте вони в цьому не зізнаються. До того ж її старший брат потрапив під кінець війни до Сибіру як військовополонений. З того часу про нього нічого більше не чули. Хлопцеві було тоді шістнадцять.

— Вона знає, хто ти насправді?

— Ні. Думає, що я перекладач, і то знає мене тільки під чужим прізвищем. Тільки прошу тебе, нікому про це не розповідай, гаразд? Навіть...друзям!

— Нікому, нікому, братику. Я не розкажу нікому. Але тобі доведеться колись-таки все їй розказати.

— Все у свій час. Особисто я проти. Думаю, що це буде для неї шоком, а втрачати її не хочу.

— А якщо не дістанеш дозволу, щоб одружитися з нею?

— Вона хоче, щоб я втік з нею на Захід. У Берліні це неважко.

— А чому не втікаєте вже? Хіба не через нас?

— Так і ні. Думаю, що вам би це так просто не минулося, і це теж поважна причина. Просто сам не хочу. Я знаю Захід і ненавиджу його. Я вірю в соціалізм, Мар'яно, вірю, що тут свобода, щастя і справедливість... переможуть, — швидко виправився він, коли побачив її вираз обличчя.

— На крові і сльозах, стражданнях і нужді, хіба я сліпа?

Мар'яна повернула фото.

— Передай Гедвіг мої вітання, коли побачиш. І скажи, що твоя сестра, яка тебе любить, покладає на неї великі надії.

— Вона не знає, що в мене є кревні.

— То розкажи при нагоді.

— І на що ти розраховуєш? Що вона мене наверне, як ви це називаєте?

— Ні. Сподіваюсь, що вона кохатиме тебе і після того, як ти все їй розкажеш. Це могло б стати твоїм порятунком.

Нічний клуб скидався на акваріум. Минувши двері, які відкривалися в обидва боки, та чорні завіси, відвідувач опинявся в непроглядній темряві. У тьмяному освітленні бліді обличчя відвідувачів виринали як риби у темній воді, а на танцювальному майданчику крізь кілька скляних плит пробивалось слабе світло. Відвідувача відразу оповивали млосне тепло, нудно-солодкі мелодії і червонясте освітлення, до якого очі звикали не так швидко.

Кельнерки, які сновигали по залі, були в чорних нейлонових панчохах-сіточках, куцих спідничках і чорних корсажах, в яких їхні пишні напудрені перса, наче стиглі фрукти, були виставлені напоказ. У цьому ілюзорному світлі їхні підведені тінями очі багатообіцяльно блищали, і, якщо не розглядати їх надто прискіпливо, то видавались вони навіть вродливими, наче жриці кохання.

Леонід сів біля бару, потягуючи коньяк чи, скоріше, питво, що за нього мало зійти, бо було воно однаково поганим і дорогим. Він зайшов сюди, бо кінотеатри і кав'ярні давно вже були зачинені. Повертатися до готелю і спати не хотілося, залишатися на самоті теж, просто хотілося позбутися своїх думок. Шоу-вистава вже добігала кінця, та перейматися не варто, запевнив його запопадливо портьє, бо о четвертій почнеться чергове шоу, а в антракті теж будуть цікаві штучки.

Небагато я втратив, подумав він, коли розпочався номер з двома оголеними дівами, що удавали з себе тигриць. Погрожуючи подряпати свого приборкувача, тигриці то кидались на нього, то щоразу відскакували назад від свисту