Читати книгу - "Коріння Бразилії"

був захоплений англійським капером під командуванням Френсиса Кука й три роки провів у в’язниці. Після звільнення повернувся до Бразилії, де працював у місії. Залишив по собі кілька дослідницьких праць і листів, описи природи, історії та побуту тих часів. ">[201]), крім того, що про них розповідали прибережні племена. Як уже було сказано, колонізатори не дуже переймалися заселенням і освоєнням інших територій, крім прибережних, звідки сполучення з королівством було найлегшим. Те, що ці території були заселені людьми однієї раси, які розмовляли однією мовою, безсумнівно, становило для них ще одну перевагу.

Торговельний, майже здирницький характер цієї колонізації відбився як на системі прибережного заселення поблизу вантажних портів, так і на вже розглянутому нами явищі протиставлення блиску села й убогості міста. Саме ці два чинники справили неабиякий вплив на подальших етапах розвитку бразильського суспільства. Отець Мануел да Нобреґа[202] у листі від 1552 року викликував: «[...] хоч би хто сюди приїздив, ніхто не любив цю землю [...], всі хотіли скористатися нею, навіть і за рахунок самої землі, оскільки сподівалися залишити її». В іншому листі, датованому тим самим роком, святий отець знову наголошує на цьому аспекті, коли скаржиться на тих, кому більше подобається спостерігати за тим, як із Бразилії відправляються кораблі із золотом, ніж спостерігати за відбуттям численних душ до небес. І додає: «Вони не люблять цю землю, бо прив’язані до Португалії. Вони працюють не на її користь, а для того, щоб самим у будь-який спосіб отримати який-небудь зиск. Це загальне явище, хоча можна припустити й наявність серед них деяких винятків»[203]. Брат Вісенте ду Салвадор, який писав уже в наступному столітті, ще міг скаржитися на португальців, які до тих пір жили й «скребли берега, немов краби», та жалівся, що поселенці, що більш прив’язані до землі й що багатші вони були, прагнули все відвезти до Португалії, і «якби майно та речі, якими вони володіють, могли говорити, вони б і їх навчили розмовляти як папуг, бо перша річ, якої вони навчають папуг: королівська папуга для Португалії, так сильно вони хочуть все відвезти туди»[204].

Навіть у найкращі періоди діяльність португальців у Бразилії була спрямована радше на розвиток факторій, ніж на колонізацію. Не було доцільним засновувати тут серйозні підприємства, принаймні такі, які не давали б негайних прибутків. Нічого, що могло б потягнути за собою великі витрати або зашкодити метрополії. Торгашеські правила, якими керувалися всі колоніальні держави аж до ХІХ століття, згідно з яким метрополія й колонії мають доповнювати одне одного, чудово відповідали подібній точці зору. Отже, у заморських володіннях було суворо заборонено виробництво товарів, які могли б конкурувати з аналогічними товарами, виготовленими у королівстві. Наприкінці XVIII століття, коли капітанство Сан-Педру-ду-Ріу-Гранді почало постачання пшениці для решти Бразилії, кабінет міністрів у Лісабоні змусив суд ухвалити рішення про припинення розведення цієї культури. А в королівському указі від 5 січня 1785 року, яким наказувалося знищити всі золоті, срібні, шовкові, бавовняні, лляні та вовняні мануфактури, які могли бути розташовані на території Бразилії, зазначалося, що оскільки мешканці колонії завдяки сільському господарству мають усе, що їм необхідно, то, якщо додати до цього здобутки промисловості та мистецтва пошиття одягу, «зазначені мешканці стануть повністю незалежними від столиці їхньої метрополії».

Утім, португальська адміністрації виглядає у деяких аспектах відносно ліберальнішою, аніж іспанська колоніальна влада. На відміну від іспанських колоній, у Бразилії дозволявся вільний в’їзд іноземців, які були налаштовані там працювати. Незліченні іспанці, італійці, фламан­дці, англійці, ірландці та німці приїздили сюди, користуючись цією толерантністю. Крім того, іноземцям дозволялося мандрувати узбережжям Бразилії як торговцям, якщо тільки вони зобов’язувалися сплачувати 10% вартості своїх товарів — податок на імпорт, а також не торгувати з індіанцями. Подібна ситуація зберігалася принаймні на першому етапі існування колонії. Вона змінилася лише 1600 року, протягом іспанського панування в Португалії, коли Філіп ІІ[205] на­ка­зав остаточно вигнати всіх іноземців з Бразилії. Тоді ж було заборонено наймати їх на посади керуючих сільськогоспо­дарськими плантаціями, наказано провести перепис їхньої кількості, їхнього нерухомого та рухомого майна, а в деяких місцях, наприклад у Пернамбуку, їм було віддано наказ повернутися до своєї батьківщини. Подібна заборона буде знову введена через двадцять сім років, і лише після Реставрації та відновлення незалежності вона буде частково скасована щодо англійців і голландців.

Насправді, закритість іспанців на противагу відносної ліберальності португальців становила обов’язкову, невід’ємну складову створеної ними системи. Зрозуміло, що для іспанського законодавства було небажаним, навіть згубним для дисципліни підданих спілкування та співіснування з іноземцями на щойно завойованих територіях, де влада закріпилася ще не дуже надійно. З урахуванням цього ліберальність португальців може здатися поведінкою негативною, погано обґрунтованою, частково породженою корисливою мораллю, мораллю торговців, хоча торговців, які були пов’язані з середньовічною традицією багатьма нерозривними узами.

Нашим колонізаторам було байдуже, що дисципліна була слабка й ненадійна, якщо затягнутими поводами можна краще скористатися в іншому місці, де це принесло б негайний зиск. Цьому також сприяла вроджена відраза до будь-якого безособового розпорядку існування, відраза, яка у португальців ішла пліч-о-пліч із прагненням домінувати, а також з відносно нечисленними засобами, які вони мали у розпорядженні як нація. Не мали вони й будь-якої схильності до тої аскетичної строгості, до якої своїх уродженців, здається, надихає навіть пейзаж Кастилії та яка нерідко втілюється у схильності підкорювати наше життя упорядкованим і абстрактним правилам.

Фантазія, з якою в наших містах, порівняно з