Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку 📚 - Українською

Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку" автора Колектив авторів. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 212
Перейти на сторінку:
арт. 1). Інша норма передбачала, що воєводи кожного повіту мають призначати з місцевої шляхти возних на заміну вижів і діцьких, які діяли в дореформених місцевих судах (розд. IV, арт. 4).

Слід підкреслити, що відсутність чіткого унормування питань юрисдикції і підсудності створювала ситуацію, коли до земського суду на українських землях ВКЛ міг звернутися кожен мешканець повіту. У зв’язку з цим є підстави стверджувати, що на відміну від польської моделі земський суд у ВКЛ, хоча й складався зі шляхти, сформувався як позастановий.

II Литовським статутом було також упроваджено гродські суди, які мали розглядати кримінальні справи мешканців повіту. Гродський суд, як і земський, веде своє походження від колишніх місцевих судів (інша назва — замковий). Гродський суд мав складатися з воєводи або старости (чи призначеного ними намісника), замкового судді й замкового писаря. Замковий суддя призначався воєводою або старостою з місцевої шляхти; він мав бути «чоловеком добрим, в тому повіті осілим, присяглим» (розд. IV, арт. 21).

З часом функції земського і гродського судів значною мірою змішуються. Навіть досвідчені юристи не могли визначити підсудність справ, а прокуратори вміло маніпулювали спірною юрисдикцією, затягуючи справу. Н. П. Старченко на підставі аналізу діяльності Луцького гродського суду зазначає, що розгляд багатьох справ, що надходили до суду, відкладався: деякі (33 %) — до наступних «рочків», щонайменше на шість тижнів, більше третини (37 %) ішло на апеляцію до трибуналу, відтак залагодження суперечок відкладалося на рік. Утім, річний інтервал був оптимістичним прогнозом навіть для справ, які завершувалися трибунальським декретом. Адже лише у третині вироків, що надходили з трибуналу для виконання, інтереси скривдженого було задоволено, до того ж у більшості випадків не з ініціативи суду, а через домовленості сторін. Близько 60 % трибунальських справ переносилися на наступні «рочки» або на невизначений час, бралися сторонами на «розейм» (полюбовний суд), поверталися до трибуналу тощо.

Серед справ, що розглядалися у гродському суді повторно (після перенесення з перших рочків на наступні), позивачі дістали сатисфакцію менше, ніж у третині випадків (27 %), стільки ж — ще раз перенесли вирішення суперечок на чергову сесію. Практика звільнення відповідача від процесу через формальні причини (зазвичай погрішності в позові або в уповноважувальних листах адвокатів на ведення справ) або ж відкладення справи на наступні «рочки» через хворобу відповідача (циляція), що було основним варіантом затягування процесу в 1560–1580 рр., помітно зменшується з підпорядкуванням Волинського воєводства юрисдикції Люблінського трибуналу. У діяльність гродського судочинства було тісно вплетене полюбовне залагодження суперечок, тобто вирішення конфлікту між контрагентами за допомогою, а зазвичай і з ініціативи, спільних приятелів, інколи й самих суддів. Загалом близько п’ятої частини всіх справ, які надходили до суду, ще до початку процесу відправлялися для «приятельського єднання»[197].

Свідченням зміцнення судової влади у ВКЛ може бути те, що II Литовським статутом передбачалися заходи щодо забезпечення судочинства: з’явлення звинуваченого до суду, дотримання порядку в суді, недоторканності учасників судового процесу. Зокрема, при вчиненні особливо тяжкого злочину, в разі ухилення відповідача від з’явлення, гродський суд негайно повідомляв про це місцеву адміністрацію та ініціював особливу процедуру виволання (аналог польській баніції). Виволаний (банітований, баніт) оголошувався поза законом, позбавлявся особистих і громадських прав. Заборонялося спілкуватися з ним, давати йому притулок; його жінка вважалась удовою, а діти — сиротами. Відновити себе в правах можна було лише ставши перед гродським судом.

До компетенції підкоморських судів на українських землях ВКЛ входив розгляд земельних справ шляхти, але на практиці до нього нерідко звертались і в інших випадках, що стосувалися земельних справ, наприклад, при розподілі спадщини, при купівлі-продажу землі тощо. Статут 1566 р. передбачав створення в кожному повіті посади підкоморія. На цю посаду великим князем призначалися шляхтичі, осілі в повіті, з доброю репутацією. По призначенні підкоморій мав принести присягу, текст якої був визначений Статутом. Діяльність підкоморського суду підпорядковувалася чітким вимогам, недотримання яких призводило до затягування справ та оскарження його рішень.

Невдовзі після Люблінської унії на всіх землях Речі Посполитої були засновані трибунали як суди другої (апеляційної) інстанції. Рішеннями Вальних сеймів у Варшаві послідовно було засновано Коронний трибунал для Великої і Малої Польщі та Луцький трибунал для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств (обидва у 1578 р.), а також Головний литовський трибунал (1581р.). Створення трибуналів обмежувало королівські судові прерогативи, але король все одно залишався останньою судовою інстанцією. Особливий інтерес викликає Луцький трибунал, який до певної міри відбивав прагнення української шляхти судитися і власним («статутовим») правом, і власним судом[198]. Утім 1589 р. він був ліквідований. На відповідні українські землі, а в 1635–1648 р. і на відвойоване у Московії Чернігівське воєводство, поширилася юрисдикція Коронного трибуналу (він засідав у різних місцях, але «українські справи» переважно розглядалися на сесіях у Любліні). Попри чітке законодавче оформлення діяльності згаданих апеляційних інстанцій, можливість оскарження їхніх рішень у задвірному (надвірному) суді, існування процедури перенесення справи до іншого суду та відкладення розгляду на наступні рочки заплутувало інстанційні відносини між судовими установами й породжувало судову тяганину[199].

Від початку XVI ст. почав формуватися особливий правовий статус української «козацької людності» Великого князівства Литовського. Протягом кінця 1550-х — першої половини 1560-х рр. козаки здійснили кілька спроб конституювати своє утворення як організацію лицарського люду, що перебуває на військовій службі в польського короля. Це спричинило появу універсалу Сигізмунда ІІ Августа від 20 листопада 1568 р., яким було започатковано визнання владою окремого статусу козацтва, що передбачав низку імунітетів, зокрема і судових. Так, унаслідок «козацької реформи» 1568–1572 рр. польський

1 ... 35 36 37 ... 212
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"