Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він вдовольнився моєю роботою лише пізно ввечері, коли світло вже згасало. Він спробував відправити мене спати, але я була проти. Венсині слова й досі мучили та дряпали мене у глибині душі, і мені спало на думку, що він, можливо, хоче мого виснаження, щоб можна було відкараскатися від мене ще на день. Я хотіла побачити Касю на власні очі, я хотіла знати, з чим зіткнулась, я мусила знайти спосіб боротися з цією заразою.
— Ні, — сказала я. — Ні. Ви сказали, що я зможу її побачити, коли зможу себе захистити.
Він різко підняв руки.
— Гаразд, — мовив він. — Іди за мною.
Він повів мене сходами до самого низу, у льохи за кухнею. Я згадала, як у відчаї обшукувала всі ті стіни, коли думала, що він висотує з мене життя; я обмацала руками кожну стіну, запхнула пальці в кожну тріщину та потягнула за кожну затерту цеглину, намагаючись знайти вихід. Але він привів мене до гладенько відполірованої частини стіни, цільної плити з блідого білого каменю без краплинки будівельного розчину. Злегка торкнувся її пальцями однієї руки та зігнув їх, наче зображаючи павука; я відчула захват від дії його чарів. Уся плита відкинулась назад у стіну, відкривши сходи з такого ж блідого каменю з тьмяним сяйвом, які круто схилялися вниз.
Я попрямувала проходом за ним. Він відрізнявся від решти вежі — був старшим і дивнішим. Сходинки були різко окреслені з обох боків, але посередині стерті до м’якості, а вздовж основи обох стін біг рядок з літер, вирізьблених шрифтом, який не був ані нашим, ані росьїнським — дуже схожим за формою на літери на пергаменті із захисним заклинанням. Ми, здавалося, спускалися довго, і я дедалі яскравіше відчувала вагу каменю довкола нас і тиші. Це скидалося на гробницю.
— Це і є гробниця, — сказав він. Ми досягли нижнього кінця сходів і ввійшли до невеличкої круглої кімнати. Саме повітря здавалося густішим. Письмена йшли з однієї стіни сходів і тягнулися довкола них безперервним рядком, який закруглювався на протилежний бік, підіймався стіною високою кривою, що описувала дугу, а тоді повертався та підіймався сходами з іншого боку. Усередині дуги, ближче до низу була невелика ділянка світлішого каменю — наче решту стіни побудували, а потім закрили. Здавалося, її могло бути достатньо, щоб крізь неї могла проповзти людина.
— Тут… тут досі хтось похований? — боязко запитала я. Мій голос прозвучав стишено.
— Так, — сказав Дракон. — Але навіть королі не проти ділитися після смерті. Тепер послухай, — промовив він, повернувшись до мене. — Я не збираюся вчити тебе заклинання для проходження крізь стіну. Коли ти захочеш її побачити, я проведу тебе сам. Якщо спробуєш її торкнутись, якщо дозволиш їй наблизитися до тебе на відстань витягнутої руки, я негайно заберу тебе. Тепер наклади на себе захист, якщо наполягаєш на цьому.
Я запалила невеличку жменьку соснових голок на підлозі й заспівала, сховавши обличчя в їхньому диму, а тоді вклала руку в його руку й дозволила йому провести себе крізь стіну.
Він змусив мене боятися найгіршого: що Кася мучилася так само, як і Єжи, з піною з рота й роздирала собі шкіру; що Кася була повна тих повзучих заражених тіней, які поїдали всередині неї все. Я була готова до будь-чого, я опанувала себе. Та коли він провів мене крізь стіну, вона лише сиділа, скоцюрблена й зіщулена, в кутку на тонкому сіннику, охопивши руками коліна. Біля неї на підлозі стояла тарілка з їжею та водою, і вона вже поїла та попила; вона вмилась, а її волосся було заплетене в охайні коси. Вона мала втомлений і зляканий вигляд, та все одно була схожа на себе, і вона ледь-ледь піднялася на ноги й пішла до мене, витягнувши вперед руки.
— Нєшко, — сказала вона. — Нєшко, ти знайшла мене.
— Не наближайся, — сухо промовив Дракон і додав: — Валур полжис, — а тоді на підлозі між нами раптово вискочила лінія жаркого полум’я; я тягнулася до неї, не маючи змоги цьому зарадити.
Я опустила руки і стиснула їх у кулаки, та й Кася теж відступила, лишаючись за вогнем; вона слухняно кивнула Драконові. Я стояла, безпорадно витріщившись на неї, сповнена мимовільної надії.
— Ти… — промовила я, і голос застряг мені в горлянці.
— Не знаю, — сказала Кася тремтливим голосом. — Я не… пам’ятаю. Нічого, відтоді як мене забрали до Пущі. Мене забрали до Пущі, і тоді вони… вони… — вона зупинилася, злегка відкривши рота. У її очах був жах, такий само жах, який я відчула, коли знайшла її в дереві, поховану під його корою.
Мені довелося змусити себе не потягнутися до неї. Я сама знову була в Пущі, бачила її сліпе, задушене обличчя, її руки у благанні.
— Не говори про це, — сказала я, отупіла й нещасна. Я відчула раптовий напад гніву на Дракона через те, що він так довго мене затримував. Я вже снувала в голові плани: скористаюся заклинанням Яги, щоб знайти, де в ній укоренилася та зараза; опісля попрошу Дракона показати мені очищувальні заклинання, якими він подіяв на мене. Продивлюся книгу Яги та знайду ще кілька подібних, а тоді виведу її з неї. — Поки що не думай про це, просто скажи мені: як ти почуваєшся? Тобі… зле чи холодно…
Я нарешті оглянула саму кімнату. Її стіни були з того ж відшліфованого, білого, мов кістка, мармуру, а у глибокій ніші у віддаленому кінці лежав важкий кам’яний ящик, більший завдовжки за людський зріст; угорі на ньому були вирізьблені такі ж літери, а з боків — інші малюнки: високі квітучі дерева та стеблини, що обвивали одна одну. На ньому горів один блакитний вогник, а з тонкої щілини у стіні всередину входило повітря. Ця кімната була прекрасною, та зовсім холодною; тут не було місця жодній живій істоті.
— Ми не можемо тримати її тут, — завзято сказала я Драконові, а він тим часом захитав головою. — Вона потребує сонця та свіжого повітря… ми натомість можемо замкнути її в моїй кімнаті…
— Краще вже тут, ніж у Пущі! — сказала Кася. — Нєшко, прошу, скажи мені: з моєю матір’ю все гаразд? Вона намагалася піти за ходаками… я боялася, що її теж заберуть.
— Так, — відповіла я, витерши собі обличчя та глибоко вдихнувши. — З нею все гаразд. Вона хвилюється за тебе — дуже хвилюється. Я скажу їй, що з тобою все добре…
— Можна написати їй листа? — запитала Кася.
— Ні, — відмовив Дракон, і я накинулася на нього.
— Ми можемо дати їй огризок олівця та трохи паперу! — гнівно сказала я. — Це не так і багато.
Його обличчя було холодним.
— Ти не настільки дурна, — сказав він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.